Народився 16 березня 1991 року.
30-річний Сергій Сидорчук загинув 7 березня 2022 року.
Сергій жив, навчався, зростав у селі Михайлівка-Рубежівка.
Як і його батьки, мав намір залишитися в селі, працювати, будувати особисте життя на рідній землі. Батько Сергія Валерій згадує:
«Я завжди мав справу з технікою, працював водієм авто, трактористом, екскаваторником. Сергій був поруч і теж любив техніку. Він мене обігнав: міг розібрати і зібрати будь-який технічний вузол в екскаваторі, тракторі, автомобілі. Удома в нас стояло авто, яке ніхто з майстрів не брався “запустити”, а Сергій зробив його за дві години.
А ще він любив працювати з деревом, тому постійним місцем роботи обрав пилораму. Ланцюги до бензопил односельці довіряли заточувати тільки йому.
Коли почалися воєнні події на Сході країни, то весь час мав намір потрапити туди, але у військкоматі відмовляли. Осторонь же він стояти не міг від подій, тому був волонтером. Ми разом возили продукти під Донецьк, які відправляв на Схід місцевий депутат Ірпінської міської ради».
Рідна сестра Сергія Тетяна розповідає:
«Я за братом була, як за кам’яною стіною — нічого не боялася! Сергій завжди був поруч, завжди допомагав порадою, підтримував. Він був справжнім старшим братом. Пам’ятаю його в русі, зазвичай за кермом авто. Він любив робити добрі справи, любив допомагати людям».
За словами рідних, коли російська бронетехніка впритул підійшла до села, Сергій разом з односельцями швидко почав створювати загін територіальної оборони — будували блокпости, розшукували зброю. Перша зустріч із ворогом відбулася в Забуччі, де містився другий блокпост. Ворог оточив захисників села і ті вимушені були розійтися хто куди, деякі рушили до Києва, деякі шукали ЗСУ в ближніх містах. Сергій же лишився вдома, бо вдома була вся його родина. Думка про порятунок близьких людей спонукала його шукати шляхи евакуації для родини. Село було окуповане, ворог зайняв дороги, ліси, і періодично обстрілював домівки.
7 березня вранці Сергій на авто вирішив проїхати селом, щоб дізнатися, що відбувається навкруги, адже зв’язку не було. Далеко від’їхати не встиг — щось важке і гучне вибухнуло неподалік автомобіля, Сергій отримав тяжке поранення уламком. Батьки принесли його додому, разом із родичами намагалися надати допомогу, «швидка» приїхати вже не могла — території були окуповані росіянами.
Сергій помер у своєму домі в оточенні рідних. Поховали на власному подвір’ї, а через кілька днів родичі перепоховали на кладовищі в селі Михайлівка-Рубежівка.
Посмертно нагороджений медаллю «За оборону рідної держави».
«Почесний громадянин міста Ірпінь».