Народився 10 вересня 1972 року в Тетереві.

49-річний Володимир Сівко, старший солдат Збройних сил України, загинув 13 березня 2022 року під час російського вторгнення в Україну неподалік Гути-Межигірської.

Освіта: середня школа, технікум.

Працював правоохоронцем на лінії електричок Тетерів-Київ, зокрема, на Київському вокзалі.

В Ірпені мешкав із 2012 року на вул. Пушкінська, 43-А (нині — Василя Стуса, 43-А).

Працював у фірмі «Інбілд» охоронцем.

Дружина Марія Миколаївна розповідає: «У мирний час вирізнявся доброзичливістю, був відповідальним, допомагав ближнім. У молодості грав у футбол, згодом став затятим уболівальником, любив дивитися футбольні матчі по телевізору. Любив природу і тварин, особливо котів. На риболовлю ходив. У Тетереві мав приватний будинок, на городній ділянці залюбки працював. Умів добре куховарити. Часто наварював на всю родину — і першу страву, і другу, і компот, — дружині, дітям, зятю. Усі приходять із роботи, а Володимир уже наготував». 

4 серпня 2020 р. Володимир Сівко уклав контракт — і пішов воювати в АТО. Раніше в зоні АТО убили його вісімнадцятирічного сина Олександра. Володимир Віталійович Сівко, який колись служив у десантних військах, сказав: «Як я дивитимуся людям в очі? Син загинув, а я тут…». Пішов винищувати снайперів, бо сина Олександра російський снайпер убив прямо в лоб. 

Коли почалася велика війна, Володимир Сівко зателефонував дружині, сказав: «Нас перекинуть уночі з Білої Церкви в Ірпінь». Дружина здивувалася: «Чому в Ірпінь? Ви ж маєте бути в зоні АТО. Що, буде війна?» Сівко: «Ні, не буде, постріляємо навчально тиждень, та й усе». Дружина розповіла: «Гадаю, що їм, напевно, не казали конкретики. Уночі переправили на Гостомельський аеродром, а потім різко — у Гуту-Межигірську. Там закинули десь у поле — голодних, холодних, без теплого одягу, і вони там рили окопи; місцеві допомагали, знайшли трактор, їжу привозили, одіж». Володимир просив дружину, щоб сім’я зібрала гуманітарну допомогу йому й побратимам. Зібрали, повезли, та під Гостомелем тероборонівці на блокпості не пропустили, бо розпочалися страшні бої. Сім’я ховалась у Стоянці в підвалі.

Володимир телефонував дружині щодня, для цього залізав на дерево високо, щоб зв’язок упіймати. Тим часом родина подалася до Коломиї. Приблизно 10 березня Володимир розповів, що був бій, русня налетіла, закидала з гранатометів. 13 березня Володимир уранці сказав, що зробив собі «времянку» та окупанти її зруйнували, отже, він будуватиме нову. А з обіду він уже не виходив на зв’язок, і дружина зрозуміла, що «щось не те». 

Виїхала до Голландії, 15 березня по вайберу набрала куратора, який постачав батальйону необхідне, той зажадав довести, що Марія Миколаївна є дружиною Володимира Сівка, вона надіслала фото даних паспорта, після чого отримала повідомлення про загибель чоловіка: «13.03.2022 року під час захисту Батьківщини старший стрілець 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону поблизу села Гута-Межигірська Вишгородського району Київської області в результаті здійснення військової агресії з боку збройних сил РФ, артилерійський обстріл території, отримав поранення, несумісні з життям».

Володимира Сівка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

Разом із загиблими побратимами його тіло забрали з Гути-Межигірської і доправили до центрального моргу в Києві. Потім сказали: додому забирайте тіла самі. А як забирати, коли скрізь ідуть бої? Старший син Володя насилу домовився з якимсь чоловіком, і тіло Володимира Сівка забрали додому. 

Поховали в кінці березня в Тетереві (там теж було гучно, але не так інтенсивно) біля меншого сина Олександра, що загинув в АТО.