26-й окремий дивізіон річкових катерів ВМС ЗСУ. Дмитро Скребець загинув 26 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Тягинка Бериславського району Херсонської області

Дмитро народився 10 грудня 1984 року в мальовничому селі Курінь на Чернігівщині. Навчався в Курінській середній школі. Був старанним, активним учнем, поважав учителів, однокласників, мав багато друзів. Ще з дитинства мріяв стати успішним. І дійсно побудував успішну кар’єру. 

Після школи він закінчив технікум Академії водного транспорту. Першу практику проходив на теплоході «Ай-Петрі» (ПрАТ «Київський річковий порт»). Там і продовжив роботу під керівництвом капітана Миколи Бойка. Він швидко й наполегливо вчився, набував досвіду, невдовзі став помічником капітана-механіка, і підвищення не забарилося — отримав посаду капітана теплоходу «ПТ-73», ставши одним із вартових диспетчерів Київського річкового вокзалу.

Поза роботою захоплювався автоперегонами і разом із такими самими любителями драйву змагався у швидкості на Трухановому острові. 

У 2008 році Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою. Вони давно товаришували, симпатизували одне одному, а зустрічатися почали аж через 7 років після знайомства — у 2014-му. Зрозумівши, що теплі почуття переросли у справжнє кохання, за рік пара почала жити разом в Ірпені, звідки родом Олена, а в грудні 2019 року побралася. 

Зважаючи на те, що чоловік, залюблений у свою справу, мріє керувати більшим теплоходом (пасажиромістськість «ПТ-73» становила 30 осіб), але для цього йому не вистачає вищої освіти, дружина, «змовившись» із капітаном Миколою Бойком, подала його документи до Академії водного транспорту. І Дмитро вступив до цього вишу! Разом із цією, розповідає Олена Скребець, співпали дві важливі події: «Мій Діма складав вирішальний іспит, а я — народжувала. Пологи почались, та я не повідомляла про це чоловікові, який був в Академії, щоб не відволікати й не хвилювати. Однак моя мама не витримала, подзвонила йому. Як потім він розповідав, новина викликала в нього ураган емоцій, “на вухах” стояла вся Академія і екзаменаційна комісія. Він перший легко й швидко склав іспити та помчав у пологовий будинок, щоб підтримати мене. Побачивши нашу донечку, був у захваті, що став татом! Ми її назвали Вікторією, що з латини перекладається як перемога». 

Дуже скоро чоловік отримав посаду капітана — змінного механіка теплоходу «Ай-Петрі». На роботі все складалося добре, удома було тепло і затишно, на нього чекала дружина, підростала донька, яку він також обожнював. Опікувався облаштуванням сімейного гніздечка, мріяв про невеликий власний будиночок без паркану.

Також Дмитро Скребець щиро любив своїх батьків. Його тато Микола Миколайович пішов у засвіти ще за життя сина, яким завжди пишався, а мама, Віра Миколаївна, із дитинства оточувала Діму своєю любов’ю й турботою. Їхній син виріс справжнім чоловіком і став чудовим батьком. Він дуже зворушливо й турботливо ставився до своїх рідних, особливо до мами. Аби вберегти її від тривог, до останнього просив не говорити їй, що на війні. Крім того, ніколи нікому не скаржився на труднощі, з якими зіткнувся на фронті. Він завжди вірив у нашу перемогу та краще майбутнє, збирався жити довго, турбуватися про родину й розбудовувати Україну… 

Мабуть, так і було б, якби не війна… 

Через активні й криваві бої в Ірпені Дмитро із сім’єю переїхав у Миронівку Житомирської області до Олениної бабусі. А вже у травні вони повернулись додому. Оскільки цивільний флот став військовим, чоловік спочатку їздив допомагати колегам-оборонцям, а же в серпні 2022-го пішов добровольцем у Військово-морські сили ЗСУ. 

«Першого вересня того ж року він відвів нашу донечку Вікторію у перший клас, й опісля поїхав у Запоріжжя, — згадує його дружина. — Мені говорив, що ремонтує катери, та насправді з побратимами ночами здійснював небезпечні водні “вилазки” до окупованого Енергодару». 

Потім Дмитро повернувся у Київ, проходив службу в лавах 26-го окремого дивізіону річкових катерів, а у вересні 2023 року, увійшовши до складу тимчасового угрупування річкових катерів, вирушив у Миколаїв. Звідти знову розпочалися виїзди «на нуль» по Дніпру. 

«Востаннє ми бачилися в червні 2024-го, коли я приїхала до коханого на три дні. Ми дуже раділи цій зустрічі, будували плани на майбутнє, — ділиться Олена Скребець. — Я повернулась у Київ 16 червня, а за десять днів мого Янгола не стало…» 

Рашисти поцілили по катеру наших воїнів під час спроби висадки на лівий берег Дніпра. Моряки ухвалили рішення евакуюватися на правий берег уплав — серед екіпажу був і Дмитро Скребець. За кілька десятків метрів до берега воїна наздогнав ворожий дрон, його життя обірвалося… 

У пам’яті рідних, близьких, колег він назавжди залишиться веселим, цілеспрямованим, ввічливим, турботливим, добродушним, люблячим сином, чоловіком, батьком, вірним другом.
Його поховали 15 липня в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.

У скорботі за воїном залишилася дружина, донька, мама, сестра, теща, близькі та побратими Героя.