Народився в пристоличному місті Вишневому, звідки його родина переїхала до села Івниця Житомирської області. Там і минуло його дитинство.
34-річний Віталій загинув під час виконання спецзавдання в Харківській області, Богодухівському районі.

Студентські роки Віталій провів у Києві, здобуваючи знання та життєвий досвід. Більше десяти років він успішно вів власний бізнес у сфері рекламної продукції.
У 2016 році Віталій познайомився з майбутньою дружиною, і ця зустріч змінила його життя. Вони разом переїхали до Ірпеня, де почали будувати своє спільне майбутнє, а в 2018 році відсвяткували весілля.
Із початком повномасштабного вторгнення, 24 лютого, Віталій не залишився осторонь. Він став на захист рідного міста, тримаючи оборону в районі блокпосту «Жираф». Проте 9 березня був вимушений виїхати, щоб вивезти свою родину в безпечне місце.
Після деокупації Ірпеня Віталій повернувся додому і спільно із сусідами розпочав відновлення зруйнованого міста. Вони разом прибирали наслідки руйнувань, охороняли територію від мародерства та безладу, працюючи в умовах відсутності світла, газу та інших комунальних послуг.
До початку повномасштабного вторгнення Віталік багато працював, мав власну справу у сфері реклами. Восени 2022 року Віталій ухвалив важливе рішення — стати на оборону держави. Згодом він передав усі справи дружині та почав підготовку до спецпідрозділу, який сам обрав. Понад пів року проходив інтенсивні тренування на полігонах. У лютому 2023 року офіційно вступив до лав спеціального призначення ГУР МО. Віталій віддано виконував бойові завдання у найгарячіших точках фронту, за що був нагороджений медаллю «Хрест Доблесті».
Для рідних, особливо для дружини, найважчими були ті періоди, коли Віталій їхав на Схід і казав, що кілька діб не буде зв’язку. «Я сиділа, чекала повідомлення чи дзвінка і не знаходила собі місця. Він був у штурмовому підрозділі і розумів, що дуже ризикує життям. Він бачив на власні очі, як гинули його друзі — побратими, і важко переживав ці втрати, але мужньо приховував свій біль».
Періодично він підготовлював дружину до того, що може статися найгірше, але вона навідріз відмовлялася це слухати, переводила все на жарт, і казала, що все буде добре.
Останній його бойовий виїзд стався у березні 2024 року. 8 березня із самого ранку Віталік поїхав, залишивши великий букет тюльпанів. Подружжя було на зв’язку весь час, а 11 березня ввечері він зателефонував і вийшов на відеозв’язок, весь у спорядженні, і сказав, що йдуть на завдання, і з ним якийсь час не буде контакту.
«Чомусь я була як ніколи спокійна і зовсім не переживала. Можливо, він мене так налаштував, адже казав, що завдання не складне. 12 березня о 13:23 пролунав дзвінок із невідомого мені номера. Перша моя думка — Віталік узяв у когось телефон, щоб сказати, що все добре. Але це був не він. Це був командир: “Віталій загинув у бою”. Далі земля пішла з-під ніг, і все — як у тумані», — розповідає дружина.
Віталій Сов’юк героїчно загинув 12 березня 2024 року під час виконання спецзавдання в Харківській області, у Богодухівському районі. Посмертно нагороджений медаллю «За мужність при виконанні спецзавдань».
Віталій був світлою, позитивною та відповідальною людиною з великими планами на майбутнє. Він дуже любив і поважав своїх батьків, за першої ж можливості навідував їх у селі на Житомирщині. Мав багато друзів, які цінували його за товариськість і та доброту. Захоплювався рибалкою та автомобілями. Обожнював свою дружину.
«Я, дружина Віталія, безмежно вдячна йому за всі роки, які ми прожили разом. Наше кохання було справжнім і чистим, ми майже ніколи не сварилися. За ним я завжди почувалася, як за кам’яною стіною. Він був моєю опорою і підтримкою, найкращим чоловіком у світі.
Ми працювали, відпочивали, будували майбутнє, планували дітей та мріяли багато подорожувати. У наших стосунках завжди були повага і взаєморозуміння. Коли в 2022 році мій чоловік вирішив стати на оборону держави, я з розумінням і підтримкою прийняла це рішення, хоча й намагалася його відмовити або хоча б відтермінувати. Але його рішучість була непохитною. Він вважав, що має виконати свій чоловічий обов’язок і запевняв нас, що якщо не він, то хто? Хто захищатиме своїх рідних, батьків і майбутнє наших дітей?»
У скорботі залишилися дружина, батьки та рідні, які завжди будуть пам’ятати його як світлу, мужню та добру людину. «Час іде, а біль не стихає. Нестерпний біль утрати. Його не можна загасити. Так само не можна загасити полум’я живої людської пам’яті, бо вона не підвладна часу. Вічно житимуть наші герої, бо ми пам’ятаємо про них. Вони для нас — Воїни Світла», — додає вдова Віталія.