Старший офіцер юридичного відділу Донецького прикордонного загону, капітан (посмертно).

Андрій Валерійович народився 19 липня 1987 року в родині прикордонників на Далекому Сході в селі Толбузино Амурської області.
35-річний Андрій Суботін загинув 7 травня 2022 року в Маріуполі під час бою з окупантами.

Освіта: київська ЗОШ № 69, Київський національний авіаційний університет — юридичний факультет, військова кафедра.
Разом із родиною багато разів переїздив до нового місця служби батька, змінюючи дитячі садочки та школи. Найбільше полюбляв книги, із задоволенням читав та знав напам’ять багато віршів. Змалку батько привчав сина до чоловічих уподобань, спорту, риболовлі, полювання. Маленький Андрій був бажаним гостем у чоловічих компаніях, де на рівні з дорослими міг озвучити власну думку, до якої дослухалися. Завжди йому подобалася військова справа, він прагнув справедливості в усьому.
Після успішного закінчення школи готувався вступати до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Але за станом здоров’я не пройшов медичну комісію.
Маючи гарні гуманітарні знання, склав іспити до Київського національного авіаційного університету, де здобув юридичну освіту.
Закінчив військову кафедру та отримав військове звання молодшого лейтенанта. Працював юристом і продовжував підвищувати свій професійний та освітянський рівень. Загалом мав три вищі освіти та успішно пройшов адаптаційний курс у професію адвоката.
У 2014 році, коли розпочалася війна на Сході України, прагнув захищати Батьківщину. На той час він був одружений, проживав у місті Ірпені, став батьком донечки. Батько Андрія — офіцер-прикордонник уже тримав оборону державного кордону в Донецькій та Луганській областях. З огляду на цю обставину та після розмови з рідними Андрій погодився залишитись із сім’єю. Він почав допомагати війську в забезпеченні одягом, спорядженням та іншими матеріальними засобами, які конче були потрібні.
Із 2012 року Андрій як житель Ірпеня брав активну участь у житті міста. Новобудови, цікаві пропозиції приваблювали молодь у чудове місто-парк. Багато молодих сімей приїхали до міста, у дворах на дитячих майданчиках лунав дитячий сміх, тихими вулицям прогулювалися пари з дитячими візочками. Здавалося, що Андрій мав усе для достойного життя. Але склалося так, що він вирішив розлучитися.
У травні 2019 року з одним наплічником та маленькою дорожньою сумкою прибув до міста Маріуполя у прикордонний загін, де й розпочав військову кар’єру офіцера. Йому все подобалося, незважаючи на відсутність елементарних умов проживання. Часто виїздив у відрядження на передові позиції. Це були для нього особливі моменти. Оскільки Андрій не був кадровим військовим, він прискіпливо вникав у специфіку прикордонної служби, дослухався до порад та збагачував свій досвід. Завдяки своїм професійним знанням та виваженості у спілкування мав повагу в колективі.
Невдовзі зустрів своє кохання — Валерію «Наву» Карпиленко. Неймовірно сміливу, чарівну дівчину, поетесу та військову журналістку. Мало бути довге, щасливе сімейне життя, сповнене поваги, кохання та взаєморозуміння. Рідним стало місто Марії. Разом із Валерією почали допомагати команді в Храмі Святителя Петра Могили та соборі Успіння Пресвятої Богородиці у створенні бібліотеки української літератури ім. Василя Стуса, школи бандури та українського живопису.
Андрій подарував Валерії старовинну бандуру і вона почала навчатися. Щоразу із захватом розказував, як багато усього зроблено в храмі, який неймовірний петриківський розпис. Якось до Різдвяних свят Андрій подарував храму велетенську ялику, яку висадили та прикрасили із Лєрою на подвір’ї.
Із 24 лютого 2022 року Андрій Суботін став разом із побратимами на захист держави. У своєму повідомленні написав батькам: «Вибув у складі резерву на прикриття напрямку… Це моя служба, і це наша рідна Україна! Слава Україні!»
Коли для прикордонників надійшла команда вийти з міста та зайняти інші позиції, Андрій без вагань вирішив залишитися у складі бойової групи із числа військовослужбовців полку «Азов» і прикордонників для оборони міста. Так для нього розпочалася активна фаза битви за Маріуполь.
У березні отримав поранення руки і стегна, але попри вимогу лікаря щодо госпіталізації залишався на бойових позиціях. Із загостренням обстановки Андрій із групою побратимів поступово передислоковувалися на інші позиції. Уже у квітні із Шлакової гори перейшли на бойові позиції на Азовсталі.
У складі бойових груп перебуваючи під ворожими мінометними, артилерійськими та снайперськими обстрілами здійснював забезпечення евакуації цивільного населення міста. Коли під шквалом обстрілів катерами переправляли поранених, Андрій із побратимами приймали їх та доставляли до польового шпиталю на Азовсталі.
Зі спогадів побратимів, Андрій був морально та фізично витривалим, добре орієнтувався в надзвичайних ситуаціях. Це допомогло йому знайти підземні тунелі, бункер із цивільними людьми. Незважаючи на активні обстріли, доставляли з побратимами в бункер продукти харчування. Цими тунелями почали користуватися багато бійців, тому що назовні вже неможливо було пересуватися — все опинилося під ворожими обстрілами.
Люди, що перебували в бункері та змогли евакуюватися з Азовсталі, згадують: «Одного вечора був дуже сильний артилерійський обстріл, на підлозі лежало багато битого скла. Я почув кроки і зрозумів, що до нас хтось наближається. У бункер забігли троє прикордонників, кожен на плечах приніс по мішку продуктів харчування. Це для нас було щось надзвичайне, на той час у нас пожитки закінчувалися, а в бункері — маленькі діти, найменшій дитині — кілька місяців, усього 76 людей. Запам’ятався один високий зі світлою бородою чоловік. Коли він знімав із плечей мішок, було видно, що йому боляче, що він поранений. Це був Андрій “Борода”. Хто з нас пам’ятав номери телефонів своїх рідних — написав їх на клаптиках паперу із проханням зателефонувати рідним, сказати, що ми живі. Уже багато часу ми були без зв’язку, без новин.
Обстріли не вщухали, а ставили дедалі потужнішими. Що тільки не летіло на Азовсталь! Але наступного дня Вадим “Фагот” і Андрій “Борода” до нас ще прийшли і розказали, кому додзвонилися, з ким розмовляли, принесли дітям смаколики. Хлопці на нас справили незабутнє враження. В Андрія були дуже добрі очі, ми ще з ним посміялися над новинами стосовно затонулого російського корабля».
Здавалося, що саме тут, у цьому пеклі, він знайшов себе і прагнув якомога більше зробити для перемоги, допомогти нужденним. Із побратимами збирали воду з понівечених дахів, виготовляли з підручних матеріалів ліжка для себе і поранених.
В одній із розмов із Лєрою сказав: «Перекажеш батькові, що я — справжній син генерала. Ніколи не був генеральським синком». Для Андрія було дуже важливо досягти успіхів самостійно, без усілякої допомоги. Бути на рівні з батьком-генералом.
Незважаючи на дуже складні обставини на розбомбленій Азовсталі, намагався завжди «на позитиві» спілкуватися з батьками, своєю усмішкою заспокоїти їх, вселити надію. Писав вірші. Для донечки записував аудіо та відео з побажаннями. За найменшої можливості забігав до своєї Нави, вона була пресофіцеркою полку «Азов» Національної гвардії України. І та той час Валерія говорила голосом Маріуполя, закликаючи світ допомогти містянам та захисникам міста.
Розуміючи, що життя надто складне й непередбачуване, Андрій запропонував Валерії одружитися. Для заручин зробив із фольги дві каблучки та гарно їх запакував у металеву коробочку. У їхньому житті це був надзвичайно щемний момент.
За бажанням наречених шлюб був укладений у річницю створення полку «Азов» 5 травня 2022 року та засвідчений командиром Редісом. Пізно ввечері Андрій із побратимом прибігли до Лєри в бункер привітати одне одного. Просив її вийти з цього пекла, а вона просила його вижити. Їхнє фото з виготовленими Андрієм каблучками облетіло весь світ. Невдовзі, 7 травня, після першої години ночі Андрій загинув у бою на СП «Темний». Із ним назавжди залишився ланцюжок, який він ніколи не знімав, із офіцерським жетоном, а на другому жетоні — котик, якого намалювала донечка ще зовсім маленькою. Його тіло евакуювали до рефрижератора, але й донині родині не повернули. Залишився Андрій у місті, яке полюбив душею та вірно захищав його до останнього подиху.
Валерія «Нава» вийшла з Азовсталі в полон 17 травня 2022 року і тільки через 11 місяців у рамках обміну її повернули в Україну.
Про щире і світле кохання Валерії та Андрія написані пісні, вірші, казка, комікс, картини. Справжніми почуттями завжди захоплюються люди.
Усі, хто хоч раз спілкувався з Андрієм, запам’ятали його світлий погляд, очі кольору неба та щиру усмішку.
Мужнім воїном, сміливим, рішучим та справжнім товаришем залишається Андрій «Борода» для своїх побратимів.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

В Андрія Валерійовича Суботіна у скорботі залишилися донька, батьки і дружина.

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №562/2024

Про присвоєння А. Суботіну звання Герой України

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” СУБОТІНУ Андрію Валерійовичу – капітану юстиції (посмертно).

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

23 серпня 2024 року