Народився в м. Холмськ, Сахалінська область. Закінчив с/ш №2 в м. Ірпінь.
Працював на будівництві.
Дочка Сергія Васильовича, Левковська Вікторія, розповідає: «До 18 років я зі своїм батьком не спілкувалася, моя мати з ним розлучилася, коли я була ще маленькою. Коли я закінчила школу, моя бабуся, з якою я тоді проживала, попросила його допомоги з моїм навчанням. Так почалося наше спілкування.
Він працював – виконував роботи по будівництву: робив дахи, клав кахель, клеїв шпалери, штукатурні роботи. Багато знайомих до нього зверталося, роботи вистачало.
Крім будівельних робіт, тато вмів перешивати одяг, навіть шив хутрові шапки. Дуже добре в нього виходило працювати в саду, він завжди отримував чудовий урожай з дерев, вирощував плоди, як з картинки. Квіткові рослини в його саду були дуже гарні. З домашніх тварин в нього були собаки та коти – ті, які прибилися до двору, він завжди їх залишав у себе. Був акваріум, який, до речі, він зробив сам.
Батько любив подорожувати і контактувати з природою. До окупації Криму з компанією друзів часто влітку ходив у походи, які тривали 2- 3 тижні. Одного разу я також мала змогу поїхати з ним. За 2 тижні ми відвідали Севастополь, Сімеїз, Ялту, Алушту, Алупку, Новий світ, Судак.
Ми мандрували, ночували біля моря в палатках, рибалили, готували їжу на багатті, ходили на декілька днів в гори, не зупиняючись на одному місці. Ми були, як равлики – свою домівку та речі носили з собою, були втомлені і щасливі.
Пізніше батько ходив в Карпати, де також вибирав різні маршрути і відвідав багато цікавих місць. Мені пощастило побувати з ним і там. Ми їздили в Яремчу, ходили по гриби, піднімалися на Говерлу, збирали трави, ягоди. Влітку він з друзями їздив на острів Джарилгач в Херсонській області, брав з собою і онука (мого сина).
Взимку батько катався на лижах. Ще одним його захопленням була риболовля: вихідний, свята – він завжди їхав до води і влітку, і взимку. В нього було багато спінінгів, різних приманок, резиновий човен і все, що для цього потрібно. Він був чудовий рибалка, практично завжди повертався з уловом. Потім солив смачну тарань.
Окремий ритуал кожного четверга – похід до лазні. Останній рік перед війною він завжди із собою брав мого сина. Зі своїм онуком він проводив багато часу, вони дуже товаришували. Вони разом їздили у відпустки, онук допомагав дідусеві по роботі, намагаючись навчитися чомусь корисному. Дуже шкода, що війна обірвала ці стосунки.
Мій батько вів дуже здорове, активне життя. Був працьовитий, завжди був на позитиві. Але, на жаль, війна внесла корективи не в одне життя…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, батько проживав в Ірпені зі своєю мамою (1937 року народження). Частина міста, де вони мешкали, була окупована. Батько не виїхав, бо не міг залишити маму одну, а вона відмовлялася виїжджати. Ситуація кращою не ставала, в їхньому районі було гаряче. На початку вторгнення ми ще якось могли переміщатися містом і телефонувати одне одному, потім ставало все гірше. Зв’язку не було, пропало світло, вийти з дому вже не було змоги. Батько зі своєю мамою від обстрілів ховалися в льосі. Батько допомагав знайомим виїжджати – на своїй старій машині довозив людей до пункту евакуації. На сторінці фейсбук можна побачити подяку від людей, яким він допоміг. Олександ Окользін: «Велика тобі подяка, Сергію, за племінника. Бережи себе. Я твій боржник».
В момент коли міг зловити зв’язок, намагався нам телефонувати. Останній раз вдалося його побачити, коли він проїздом заїхав до нас. Я не могла і подумати, що це остання зустріч. Ситуація не покращувалась, з міста виїжджати вже було ризиковано, та ми з чоловіком і сином вирішили все ж таки їхати. Ми жили в районі СМУ і до Києва нам прийшлось добиратися лісом пішки. За тиждень я виїхала з сином за кордон. Останній дзвінок від батька ми отримали на перетині кордону, він знав, що онук вже в безпеці. Після цього зв’язок обірвався. Щодня ми чекали, сподіваючись, що просто розрядився телефон, або немає мережі. Та 24 березня зателефонував його двоюрідний брат і повідомив, що батько отримав вогнепальне поранення грудної клітини. Смерть була миттєвою. Бабусю забрали сусіди. Тіло батька так і лежало у дворі, поховати його вдалося лише після звільнення міста».