Народився 5 березня 1989 року в м. Севастополь, АР Крим.
34-річний Олександр Ткаченко загинув 9 листопада 2023 року під час боїв на Сумському напрямку, м. Шостка.

Із 2014 року воював в АТО на першій лінії оборони. Перший окремий батальйон морської піхоти.
Дружина Олександра Ткаченка Валентина розповідає: «Олександр виріс у багатодітній родині, дітей було п’ятеро. Коли ми познайомилися, Олександру виповнився 21 рік, він водив екскурсії Кримом, а в мене була давня мрія — сходити в семиденний похід. У цьому поході ми й познайомилися. Сім днів ходили горами з туристичною групою, а вже за тиждень після повернення додому Олександр мене знайшов через спільних знайомих. Почали зустрічатися, через рік одружилися. Ми прожили дванадцять із половиною років, він жодного разу не підвищив голос, завжди був спокійним, урівноваженим і послідовним у своїх діях і переконаннях.
У 2013 році Олександр пішов у морську піхоту, це був найелітніший підрозділ у Криму на той час. На момент вторгнення росіян у Крим Олександр уже був контрактним військовослужбовцем. Коли його частину захопили, самого Сашка записали у зрадники, як, власне, і всіх, хто відмовився прийняти російську присягу. Ми переїхали спочатку в Миколаїв, там Олександр служив далі. Я на той час була в декретній відпустці, тому досить важко було соціалізуватись у місті, де в мене не було знайомих. Я з дітьми переїхала до Ірпеня. Із чоловіком ми бачилися лише під час його відпусток. За весь час служби найдовша ротація в нього була 16 місяців.
Коли почалося повномасштабне вторгнення російських агресорів в Україну, Олександр одразу встав на захист міста. Він опинився на блокпосту “Жираф”. Олександр був дуже досвідченим воїном, адже брав участь у бойових діях уже з 2014 року. Його називали людиною-легендою, він зумів структурувати захист на зазначеному блокпості, керувати вогневою підтримкою і побратимами.
Олександр бачив війну, але те, що відбувалося тут, в Ірпені, вразило його — розстріл цивільних, загибель дітей, закатованих людей — це був просто жах! І коли визволили Ірпінь, для нього не стояло питання — йти воювати чи ні. Звичайно, йти!
Сашко ніколи не хизувався своїми нагородами, багато хто зі знайомих дізнався про них лише після його загибелі. Він воював не за нагороди — він воював за свободу своєї держави».
Побратими «Сєваса» згадують (інформацію використано з документального фільму «Новели пам’яті. Сєвас»):
«Торнадо», побратим і командир «Сєваса» в морській піхоті: «Олександр був порядною людиною, він не зрадив присязі у той час, як більшість військових зрадили».
«Дюшес», побратим: «Олександр був патріотом, його навички, його знання дали можливість керувати процесом на “Жирафі” і врятувати життя багатьом людям, які не мали військового досвіду».
«Ронін», побратим, боєць штурмового підрозділу: «Люди, які підпорядковувалися Олександру 5 березня, за його наказом не залишили позицію, і, на мою думку, саме через це ворог не зміг пройти далі. Якщо згадувати такі слова, як “героїзм, мужність” — це все буде про Олександра. Усі, хто брав участь у звільненні Ірпеня, можуть без перебільшення сказати, що ми завдячуємо йому своїм життям».
«Каспер», боєць штурмового підрозділу в Ірпені: «Олександр загинув під час рейду, він ішов першим у колоні і прийняв на себе основний удар підриву, закривши своїм тілом решту колони. Він був найсильнішим воїном, якого я бачив у своєму житті».
Ткаченко Олександр Анатолійович загинув 9 листопада 2023 року на сумському напрямку, м. Шостка. Під час бойових дій був поранений, його прооперували, але врятувати не вдалося.
У нього залишилися дружина і три донечки.
Нагороджений: відзнакою «За відвагу», «Орденом добровольця», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За військову доблесть», медалями «Вірні назавжди», «За заслуги перед містом Ірпінь».
Олександр Анатолійович Ткаченко похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.