Народився 1 серпня 1957 року в Брусилові.

64-річний Віктор Ткаченко помер, радше загинув, приблизно 23 березня 2022 р. Згідно з експертизою, смерть настала внаслідок зупинки серця на тлі хронічної ішемічної хвороби серця. Медсестра передала дружині уламок, який витягли з тіла чоловіка.

Освіта: школа-інтернат (8 класів), вечірня школа (9–10-ті класи). Закінчив курси слюсаря-монтувальника. 

Дитиною приїздив улітку до Ірпеня, до родичів, у заплаві пас корів.

20 років працював на цегельному заводі, слюсарем на конвеєрі. Затим працював у військовому шпиталі слюсарем, опікувався подачею кисню в операційну, у палати, обслуговував техніку в пральні.

Останні 16 років працював у підприємця — охоронцем території. 

У мирному житті Віктор Ткаченко захоплювався технікою, металом — зварював, ремонтував, комбінував. Його завжди шанували за вміння, він був метикуватий і відповідальний. Йому довірили обслуговувати подачу кисню під час операцій, він контролював доставку балонів, контролював кисневі подушки. 

Як слюсар мав золоті руки, його скрізь запрошували — відремонтувати, встановити, відрегулювати.

Віктор Григорович дуже любив тварин. У домашньому господарстві були кролики, корови (він доїв корову за необхідності), кози, кури. Косив траву. Собаки і коти завжди водилися. 

Віктор Ткаченко допомагав людям на їхнє прохання, скажімо, коли треба було викопати криницю, обладнати свердловину. Підробляв у спортивно-оздоровчому клубі «Адмірал». В одній з установ його попросили виростити й виховати вівчарку, отож із цуцика він виростив грамотного дисциплінованого собаку, бо мав хист і досвід кінолога. Найголовніша риса Віктора Ткаченка — відповідальність. 

Коли почалася велика війна, коли вже на роботі нікого не було, бухгалтер Тетяна телефонувала йому, просила: «Григоровичу, відчини ворота й нехай собаки-охоронці біжать, куди хочуть. І ти тікай, рятуйся». Він відповів: «Я не покину собак, щоб вороги їх не повбивали».

Дружина Ніна Сергіївна зауважує: «Для нас велика війна фактично почалася 20 лютого. Я йшла на роботу (працювала прибиральницею в Податковій академії), чоловік телефонує мені з роботи й каже: “Вертайся, Ніночко, додому, збирай усі документи, необхідні речі і йди бігом до мене”. Приходжу, а поряд із військовою частиною вже солдати стоять біля автобусів. Мій чоловік вийшов, привітався, запитав у колони: “Куди ж вас, діти, гонять?” Вони жестами утаємничено показали: “Не знаємо”. А він — їм: “Хлопці, верніться всі живими”».

24 лютого почалися бої в Ірпені, Бучі, Гостомелі. 28 лютого Віктор Григорович сказав дружині: «Іди додому, просись до сусідів у підвал, бо тут немає надійного сховку від бомб і снарядів». Провів до повороту, і тут над ними загуло в напрямі супермаркету «Пчілка». Ткаченко рушив на робоче місце, не зміг піти всупереч зі своєю відповідальністю, а там уже нема «дєжурки» — будиночка охоронців. Віктор Григорович упав, дружина озирнулася, подумала, що в нього серце зупинилось, адже він хворів на ішемічну хворобу, на цукровий діабет. Закричала: «Вітю, Вітю!», а він, лежачи, показує рукою, мовляв, швидко йди додому. Побігла, а над нею знову летить ракета і падає на пагорбі в лісі. Прибігає додому — уже ворота лежать, паркан пошматований, у двір забігла, за кутом хати присіла. Тиша, ніде нікого немає. Виявляється, усі з вулиці повтікали. Та раптом якийсь шерех за парканом у сусідів. Ніна Сергіївна взяла палицю з переляку і почала в паркан стукати, а сусідка Марина кричить: «Юро, Юро, тут хтось є!» Ніна Сергіївна озвалась до сусіда: «Юро, Юрочко, заберіть мене, я так боюся». Сусіди забрали її до себе, у підвал глибокий. За три доби вони виїхали.

Ткаченко Віктор Григорович принаймні 13 березня потрапив в руки ворогів, його били, мучили, він був в уніформі, не покинув територію, яку охороняв. Там ще був чоловік із Закарпаття, його убили. А Віктора Ткаченка (дружина покладається на розповіді свідків) тягали вручну на мотузці то під гору, то згори, били прикладами і ногами. А потім він якось дістався оселі… дружина досі не може збагнути, чому в хаті було стільки крові, на підлозі, на стільці, уся постіль була просочена кров’ю на дивані. 

За експертизою, 23 березня у Віктора Ткаченка зупинилося серце. Довкола вулиці були заміновані, особливо в районі військового шпиталю. А на хвіртці до хати була прилаштована «лимонка». Урешті після розмінування Віктора Ткаченка 7 квітня вивезли з хати, на руку приклеїли: № 594, невідомий. Віктор Ткаченко лежав 14 днів у хаті з мертвим собакою.

Яким чином він в оселі опинився — загадка. Орки перебили йому ногу, він до хати, певно, повз самотужки, кров’ю стікав…

Рідні знайшли його 12 квітня в морзі в Боярці. Дружина, донька, онук поховали Віктора Ткаченка 13 квітня на кладовищі в Ірпені, 25-ми стояли в черзі на поховання. Повернулися, урешті, до рідного подвір’я, куди раніше їх не допускали, бо скрізь було заміновано…