Мати Віктора, Толстая Оксана Вікторівна, розповідає: «Хочу поділитися спогадами про свого сина, щоб пам’ять про нього жила у серцях людей.

Віктор народився в селі Грушине Лозівського району Харківської області.
Він був світлий, добрий, щирий і надзвичайно цілеспрямований, ніколи не боявся труднощів, поспішав жити, багато мріяв і вірив, що всього потрібно досягати власною працею.
З дитинства Вітя захоплювався спортом: любив футбол, баскетбол, волейбол і настільний теніс. Був наймолодшим гравцем сільської футбольної команди «Фортуна». Любив риболовлю, багато читав, мав чудову пам’ять, легко знаходив спільну мову з людьми й мав багато друзів.
У Віті улюбленим був кіт Марсік. Саме Вітя приніс його додому. 

Із сестрою їх пов’язували особливі стосунки, побудовані на довірі, турботі та взаємній підтримці. Віктор дуже любив свого племінника Прохора.
У Віті залишилася кохана дівчина Ліза. Вони познайомилися ще дітьми в лікарні у Харкові. Дитяча дружба з роками переросла у велике кохання. Вітя часто говорив: «Я найщасливіша людина, бо в мене є Ліза». 

У 2021 році Віктора призвали на строкову службу до Національної гвардії України. Він служив у Бердянську, де його й застала повномасштабне вторгнення росіян в Україну.
Пам’ятаю його дзвінок уранці 24 лютого 2022 року. Він першим зателефонував, і сказав: «Мамо, нас обстрілюють росіяни». Відтоді намагався виходити на зв’язок щодня, щоб я не хвилювалася. Навіть у найважчі моменти не скаржився на втому, голод чи нестачу необхідного. Часто повторював: «Ти мені нічим не допоможеш. А якщо ти все будеш знати, тобі легше не стане».
Одного разу він зателефонував з останнього відрядження і сказав: «Готуй купальник». Я запитала: «Крим?» А він відповів: «Ні, поки що Бердянськ». Вітя був переконаний, що зовсім скоро ці території будуть звільнені, і я зможу приїхати на відпочинок до Бердянська.

Коли син приїжджав додому у відпустку, я завжди готувала його улюблені страви: голубці та млинці. Востаннє ми говорили з ним на Трійцю. Голос у нього був дуже сумний, а зв’язок — поганий. Я ледве його чула. Він просив мене: «Мамо, ти говори, щось говори». І я говорила: про кота, про троянди, про Вітіну півонію, яка яскраво цвіла в саду.

Він більше дбав про інших, ніж про себе. Розповідав про побратимів і людей, які підтримували військових у перші місяці війни. Згадував рибалок, що пригостили їх рибою — чи не єдиною вечерею того дня, і добру жінку, яка нагодувала хлопців, коли вони були голодні. Тоді сказав слова, які я пам’ятаю досі: «Мамо, побачиш військових — нагодуй. Мене ж нагодували добрі люди».
Серед побратимів він мав повагу й авторитет. Командири згадують його як справжнього лідера, людину з власною позицією, великим серцем і сильним характером. Він завжди прагнув бути там, де найважче, постійно вчився сам і допомагав іншим.

Ще за життя він попросив побратимів: якщо з ним щось станеться, мамі першій не повідомляти, бо вона живе сама. Просив спочатку сказати старшій сестрі. Так і сталося. Навіть тоді він думав не про себе, а про рідних.
Мій син прожив лише двадцять років, але за цей короткий час встиг стати справжнім чоловіком, надійним другом, відданим воїном і людиною з великим серцем. Я пишаюся ним щодня. 

В школі, де навчався Віктор повісили меморіальну дошку». 

Віктор Толстой загинув 7 червня 2023 року поблизу села Ольгівське Пологівського району Запорізької області внаслідок авіаційного удару керованою авіабомбою по позиціях підрозділу.

Віктор Толстой нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).