Василь Томчук народився 14 січня 1998 року в селі Поляхове Теофіпольської селищної громади Хмельницького району Хмельницької області. 

Загинув 25-річний Василь 20 грудня 2023 року в Роботіно під час виконання бойового завдання.

Після школи відслужив в армії. Захоплювався теслярською справою. Змайструвати щось із меблів власними руками — це було його хобі, амбіції та заробітки. Працював із деревом натхненно, не брав до уваги час, міг затримуватися в майстерні до північі.

Несторонніми для нього були й політичні справи в країні. Воєнні події на Сході країни, захоплення Криму росіянами змусили юнака одягти військову форму. Із 2017 року по 2020-й ніс службу за контрактом у м. Тернопіль у складі 44-ї бригади, служив на донецькому напрямку. Докладно не розповідав, навіть близькі друзі мало знали про його військові справи.

У 2022 році серед перших добровольців пішов до військкомату в місті Хмельницький. 

«Ми познайомилися з ним завдяки соцмережам, — розповідає його дружина Тетяна. — Спілкувалися два роки, він приїздив до Михайлівки-Рубежівки. Дуже він мені подобався — веселий, винахідливий, роботящий, добрий. Готова використати всі позитивні епітети української мови, щоб охарактеризувати мого Василя. Довго чекала на пропозицію руки й серця, уже почала сумніватися, що колись це буде. І раптом у серпні 2022 року він запрошує мене до військової частини в аеропорт “Жуляни”, де він ніс службу. За мною приїхав бус, чомусь посадили мене до багажника, привезли. Бачу — хлопці вишикувалися на плацу, службові собаки в бронежилетах і окулярах, усі мовчать, стоять по команді “струнко”. І тут виходить мій Василь із квітами і каблучкою, стає на коліно і робить пропозицію… От як такому можна відмовити? Мій рідненький, мій любий, який же ти класний!

29 жовтня 2022 року в нас було весілля — українське, красиве, із дотриманням усіх народних традицій і звичаїв. Ми були вдягнені в національне вбрання. Василь спланував усе сам, було багато гостей, багато його друзів-браттів — так він називав хлопців-односельців. 

Планував і вінчання в українській ошатній церкві, що розташовувалася в його рідному селі. Мені все подобалося, що робив і як усе влаштовував мій чоловік. Потім доля  приготувала нам обом подарунок — я завагітніла. Відчувала, що буде саме син, вирішили назвати його Богданом. Вася їздив зі мною і на УЗД, був на пологах, не полишав ні на хвилинку, сидів, хвилювався, чекав.

Які б ми були з ним щасливі, якби не лютий 2022 року…

Василя направили на службу до 65-ї бригади в село Роботіно, що біля Запоріжжя. Служив він піхотинцем, сумлінно, чесно виконуючи всі накази. Я про це знала, бо часто телефонувала йому, його друзям, командирам. Телефонувала в тих випадках, коли він не виходив на зв’язок декілька днів. Це означало, що він на «нулі»… По 12 днів на «нулі!…. Тоді я й дзвонила командирові, вимагала відпочинку для нього, заміни його на позиціях.

Намагалася бути з ним щохвилини, чути його щодня. Одного разу він прокоментував таке: “Їде танк, а я — з автоматом…” Можливо, хотів підняти мені настрій, він же любив жарти.

У жовтні 2023 року ми влаштували хрестини нашого сина — Богданчику виповнилося п’ять місяців. Вася приїхав. Дізналася, що він мав контуцію, але не лікувався. Змусила лягти до шпиталю. Відвідувала його, пробувала розпитати, що там, на війні? Розповідати зовсім не хотів, тільки одного разу якось сказав, що на фронті найстрашніша позиція — це крайня. Він уже рік перебував в одному й тому самому місці — у Роботіно. Востаннє ми з ним бачилися в листопаді 2023 року, він сідав на потяг “Київ-Запоріжжя”: “

Я помру, я це відчуваю”, — сказав він мені. Я теж відчула страх. Василь зі мною прощався.

20 грудня 2023 року мого чоловіка не стало. Він загинув на крайній позиції, якої неспроста боявся. У наряд відправили двох воїнів замість семи-восьми, як це було зазвичай. Ворожий дрон залетів прямо в бліндаж, де були хлопці. 

Перше прощання з Василем було в його рідному селі, на яке зійшлися всі мешканці, його друзі-браття несли труну повз церкву, у якій ми з ним планували вінчатися…

Я попросила дозволу батьків Василя поховати його в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України — син має знати, де лежить його батько-герой. Ми будемо приходити на його могилку часто, і разом із великою вівчаркою, про яку мріяв Василь. Син підросте — я придбаю йому вівчарку і ми будемо приходити сюди втрьох».

У Томчука Василя Павловича залишилася велика дружна родина, яка пам’ятатиме про нього завжди.

За життя воїн був нагороджений медаллю «За відвагу і честь».