Загинув внаслідок загострення хвороб під час участі в бойових діях —  зокрема, пневмонії та цукрового діабету.

Народився на Кіровоградщині. Із дитинства займався спортом, любив грати у футбол. В армії, де проходив строкову службу, був десантником. 

Після школи в Малинському коледжі здобув спеціальність майстра лісу, опанував роботу по дереву. Повернувшись зі служби, пішов працювати у Клавдієво-Дубравський лісгосп. Ліс манив його своєю свіжістю, загадковістю, щедрістю.  

Майбутня дружина Олега разом із ним навчалася в коледжі, працювала в тому ж лісництві головним бухгалтером. Із часом змінила фах — була продавцем у продуктовому магазині, санітаркою в лікарні. Молоді, проживши разом із 1996 року, одружилися в 2015 році. Загалом разом прожили 18 років, у них народився син, якого назвали на честь батька Олегом. 

Сім’я Олега Цапка жила селі Пилиповичі Бородянського району, та зареєстрований чоловік був в Ірпені, де мешкала його рідна тітка і куди часто приїздив. Знайомі і друзі кажуть, що він був доброю та життєрадісною людиною, любив розповідати різні історії, жартувати, мав золоті руки — усе вмів самотужки полагодити, порав господарство.

Коли після Майдану й Революції Гідності росіяни розпочали війну на Сході України, Олег Цапко одразу пішов до військкомату добровольцем, бо вважав, що мирні протести ні до чого не призведуть, він казав: «Треба їхати на Схід і захищати країну!»

У складі окремої гірсько-штурмової 128-ї бригади захисник побував у найгарячіших точках АТО: у Дебальцевому, Станиці Луганській, Попасній. Обурювався несправедливістю, що одні чоловіки воюють, а інші сидять по барах. Він вважав, що на захист країни повинні були встати всі і ще тоді витіснити ворога з нашої землі. Не приховував: тогочасна військова техніка була стара, часто ламалася, її катастрофічно не вистачало, тож у перші місяці після російського вторгнення 2014 року практично не було чим відбиватися. Із часом зброї трохи додалося, наші воїни трималися. 

Ще тоді Олег розповідав землякам, що воює не із сепаратистами, як декотрі думали, а проти регулярної російської армії. Утім, далеко не всі в це вірили, вважаючи, що росіяни не могли на нас напасти. Усе змінилося 24 лютого 2022 року, до якого він не дожив…  

Під АТО/ООС Олег Цапко потрапив у Дебальцевський котел. Коли росіяни почали оточувати українських бійців, надійшов наказ відступати. Окопів не було, відходили практично відкритою місцевістю: по них била артилерія, а сховатися не мали куди. В автомобіль «урал», яким перевозили багатьох наших поранених захисників, влучив ворожий снаряд, усі загинули. Цей момент став для Олега найважчим, він не міг його забути до останніх днів, переживав знову і знову…

На фронті був рік — більше не дозволило здоров’я, бо там він отримав кілька контузій та осколкових поранень, «заробив» цукровий діабет, затим лікувався в різних госпіталях. Повернувшись додому, лише зовні залишався спокійним, а всередині почувався дуже травмованим: не терпів салютів, ховався від них та взагалі уникав гучних звуків, часто поринав у важку задуму, відчував тривогу, неспокій. Зрештою його самопочуття ще більше погіршилося — навіть удома війна продовжувала висотувати життєві сили Героя. 

У травні 2016 року Олега Цапка не стало, він похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України. Через рік услід за чоловіком пішла із життя і його дружина… 

Пам’ять батьків свято береже їхній син Олег, який живе в Ірпені й працює менеджером у сфері обслуговування.