Євгеній Тулуман героїчно загинув 20 січня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Народився і виріс в Черкаській області м. Шпола. Мати працювала вихователькою в дитячому садочку, батько — фотографом.

Нині вони пенсіонери. 

Євгеній навчався в місцевій гімназії № 3. Ріс веселим, життєрадісним, з іскоркою в очах хлопцем. Завжди мав багато запитань і щиро цікавився всім довкола. Особливо любив футбол — це була не просто гра, а справжня пристрасть. Він годинами міг ганяти м’яча з друзями, тренуватися в прагненні бути кращим, і з гордістю представляв свою школу на змаганнях. Його підтримка команди, завзятість і командний дух захоплювали. 

Любив слухати музику, любив гори, море. А ще любив гуляти з друзями — завжди опинявся в центрі компанії, завжди його бачили з усмішкою, щирим словом і готовністю допомогти. Уже в дитинстві було видно: із цього хлопця виросте справжній чоловік — добрий, вірний і сильний. 

Євгеній мріяв стати медиком. Ще в дитинстві охоче лікував домашніх тварин, цікавився медициною. На жаль, медичну освіту на комерційній  основі батьки не могли йому забезпечити, тож пішов до педагогічного інституту в Кропивницькому вчитись на економіста, куди зміг вступити на державне місце.

Разом із навчанням Женя працював в Епіцентрі менеджером зі збуту. Також згодом на такій самій посаді працював у приватних організаціях. Паралельно з виконанням своїх професійних обов’язків займався футболом — був воротарем збірної команди від Епіцентру і навіть їздив на змагання. Окрім спорту захоплювався автомобілями. Любив не тільки кермувати, а й  ремонтувати авто. 

«Із Женею ми були однокласниками, а почали зустрічатися, коли нам було по 24 роки, — розповідає його дружина Ольга. — Ми були однокласниками, а зустрілися тільки в Києві. Тоді ще я мала прізвище Пилипенко. У 2015 році одружилися та мали спільне прізвище Тулуман. Ми дуже любили разом їздити в Карпати». 

У 2017 році у Євгенія та Ольги народився син Тимур, якому зараз 7 років. Хлопчик росте добрим, активним, і в ньому вже зараз можна впізнати риси батька. Він так само щиро усміхається, так само захоплюється грою з м’ячем — здається, футбольна любов передалася йому у спадок, як і вміння радіти простим речам. А ще в Тимура — татові очі. Глибокий, щирий, з отим особливим «розрізом», який так запам’ятовується і гріє серце. Дивлячись на нього, неможливо не відчути — він носить у собі частинку батька. 

«Він був людиною світлого серця і відкритої душі. Він стояв на боці правди, умів відчувати, коли хтось потребує захисту чи підтримки, і не проходив повз. Завжди усміхнений, із тонким почуттям гумору, яке вмить розряджало будь-яку ситуацію. Його веселий характер притягував людей, із ним було легко. У його світогляді завжди було місце для віри в добро, людяність і силу любові. Він вірив у силу родини, дружби, чесності. Цінував глибоке: вірність, щирість, відданість, внутрішню гідність. Його життєва позиція була дуже проста, але дуже сильна — бути людиною. Він був сміливим», — додає дружина.

Коли повномасштабна війна докотилася до Ірпеня, Тулумани змушені були виїхали з міста, щоб не наражатися на небезпеку. А через деякий час Євгеній пішов добровольцем служити. Про ситуацію на «нулі» і свої фронтові будні дружині розповідав мало, у нього завжди «все було добре», як він казав. Хоча виразу обличчя на фото було видно, що наскільки він утомлений. «Коли привезли тіло, його руки були обморожені та натруджені», — із болем згадує Ольга. 

Останніми словами її коханого чоловіка, які він написав, були «Передай моєму синочку, що я його дуже люблю». Він наче відчував, що більше ніколи його не побачить. 

Євген загинув під час виконання бойового завдання 20 січня 2024 року. Зі слів дружини, «у бліндаж залетів дрон і посік хлопців. Але під час огляду була помічена на голові велика гематома. Швидше за все, рашисти зайшли у бліндаж, ударили прикладом чи ще чимось, і добили поранених хлопців». Виявили тіло не відразу. Добу вважався зниклим безвісти, а потім його, мертвого, знайшли побратими. 

Похований на Батьківщині у Черкаській області, м. Шпола. Мама захотіла, щоб він був біля неї. 

«Він мріяв віддати сина на футбол, але так і не встиг… Я часто згадую, як ми могли годинами говорити про все на світі. Згадую, коли я народжувала, Женя переживав дуже і все проговорював “Полежи, полежи, воно зараз пройде”. Я вдячна йому за сина, за ті роки, коли ми були щасливі всі разом, за те, що він був у нашому житті», — не стримує сліз молода вдова.

У скорботі залишилася дружина, син, мати, рідні, близькі та побратими Євгена.