Тулуман Євгеній

35 років 04.07.1988 - 20.01.2024

Водій 1-го розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення 2-го батальйону оперативного призначення ВЧ 3027 Північного оперативного територіального об'єднання Національної гвардії України

Євгеній Тулуман героїчно загинув 20 січня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Народився і виріс в Черкаській області м. Шпола. Мати працювала вихователькою в дитячому садочку, батько — фотографом.

Нині вони пенсіонери. 

Євгеній навчався в місцевій гімназії № 3. Ріс веселим, життєрадісним, з іскоркою в очах хлопцем. Завжди мав багато запитань і щиро цікавився всім довкола. Особливо любив футбол — це була не просто гра, а справжня пристрасть. Він годинами міг ганяти м’яча з друзями, тренуватися в прагненні бути кращим, і з гордістю представляв свою школу на змаганнях. Його підтримка команди, завзятість і командний дух захоплювали. 

Любив слухати музику, любив гори, море. А ще любив гуляти з друзями — завжди опинявся в центрі компанії, завжди його бачили з усмішкою, щирим словом і готовністю допомогти. Уже в дитинстві було видно: із цього хлопця виросте справжній чоловік — добрий, вірний і сильний. 

Євгеній мріяв стати медиком. Ще в дитинстві охоче лікував домашніх тварин, цікавився медициною. На жаль, медичну освіту на комерційній  основі батьки не могли йому забезпечити, тож пішов до педагогічного інституту в Кропивницькому вчитись на економіста, куди зміг вступити на державне місце.

Разом із навчанням Женя працював в Епіцентрі менеджером зі збуту. Також згодом на такій самій посаді працював у приватних організаціях. Паралельно з виконанням своїх професійних обов’язків займався футболом — був воротарем збірної команди від Епіцентру і навіть їздив на змагання. Окрім спорту захоплювався автомобілями. Любив не тільки кермувати, а й  ремонтувати авто. 

«Із Женею ми були однокласниками, а почали зустрічатися, коли нам було по 24 роки, — розповідає його дружина Ольга. — Ми були однокласниками, а зустрілися тільки в Києві. Тоді ще я мала прізвище Пилипенко. У 2015 році одружилися та мали спільне прізвище Тулуман. Ми дуже любили разом їздити в Карпати». 

У 2017 році у Євгенія та Ольги народився син Тимур, якому зараз 7 років. Хлопчик росте добрим, активним, і в ньому вже зараз можна впізнати риси батька. Він так само щиро усміхається, так само захоплюється грою з м’ячем — здається, футбольна любов передалася йому у спадок, як і вміння радіти простим речам. А ще в Тимура — татові очі. Глибокий, щирий, з отим особливим «розрізом», який так запам’ятовується і гріє серце. Дивлячись на нього, неможливо не відчути — він носить у собі частинку батька. 

«Він був людиною світлого серця і відкритої душі. Він стояв на боці правди, умів відчувати, коли хтось потребує захисту чи підтримки, і не проходив повз. Завжди усміхнений, із тонким почуттям гумору, яке вмить розряджало будь-яку ситуацію. Його веселий характер притягував людей, із ним було легко. У його світогляді завжди було місце для віри в добро, людяність і силу любові. Він вірив у силу родини, дружби, чесності. Цінував глибоке: вірність, щирість, відданість, внутрішню гідність. Його життєва позиція була дуже проста, але дуже сильна — бути людиною. Він був сміливим», — додає дружина.

Коли повномасштабна війна докотилася до Ірпеня, Тулумани змушені були виїхали з міста, щоб не наражатися на небезпеку. А через деякий час Євгеній пішов добровольцем служити. Про ситуацію на «нулі» і свої фронтові будні дружині розповідав мало, у нього завжди «все було добре», як він казав. Хоча виразу обличчя на фото було видно, що наскільки він утомлений. «Коли привезли тіло, його руки були обморожені та натруджені», — із болем згадує Ольга. 

Останніми словами її коханого чоловіка, які він написав, були «Передай моєму синочку, що я його дуже люблю». Він наче відчував, що більше ніколи його не побачить. 

Євген загинув під час виконання бойового завдання 20 січня 2024 року. Зі слів дружини, «у бліндаж залетів дрон і посік хлопців. Але під час огляду була помічена на голові велика гематома. Швидше за все, рашисти зайшли у бліндаж, ударили прикладом чи ще чимось, і добили поранених хлопців». Виявили тіло не відразу. Добу вважався зниклим безвісти, а потім його, мертвого, знайшли побратими. 

Похований на Батьківщині у Черкаській області, м. Шпола. Мама захотіла, щоб він був біля неї. 

«Він мріяв віддати сина на футбол, але так і не встиг… Я часто згадую, як ми могли годинами говорити про все на світі. Згадую, коли я народжувала, Женя переживав дуже і все проговорював “Полежи, полежи, воно зараз пройде”. Я вдячна йому за сина, за ті роки, коли ми були щасливі всі разом, за те, що він був у нашому житті», — не стримує сліз молода вдова.

У скорботі залишилася дружина, син, мати, рідні, близькі та побратими Євгена.

ЗАКРИТИ
Закрити

Зв’язатися

Якщо ви побачили помилки на сайті, чи володієте інформацією про загиблих, які відносяться до Ірпінської громади, будь ласка повідомте нас.