Загинув у с. Локня Сумського району Сумської області .

Народився Анатолій Тур і виріс у Полтавській області, Великобагачанському районі, селі Остап’є. Мама — Тур Віра Андріївна, нині працює медичною сестрою в лікарні в місті Галларате, Італія. Тато — Тур Микола Миколайович, учасник бойових дій, ветеран Збройних сил України. Пенсіонер.

Хлопчик у родині ріс не сам — мав ще трьох братів, яких сильно любив: піклувався про них і намагався бути для них підтримкою.

Анатолій навчався в Красногорівській ЗОШ I-III ступенів Велікобагачанського району, що на Полтавщині. Уже в ті роки він був енергійним і впертим хлопчиком — таким, що завжди мав власну думку й умів стояти на своєму. Не любив відвідувати дитячий садочок: часто плакав і вигадував різні способи, щоб не йти туди, часом навіть вставляв ноги в колеса велосипеда. Його дитинство минуло серед природи — річка, ліс і двір були його маленьким світом, у якому він ріс добрим, живим і щирим хлопчиком. А ще відзначався неабиякою допитливістю: йому було цікаво все навколо — від річки, де любив плавати й рибалити, до лісу, у якому залюбки проводив багато часу. Також хлопчик із задоволенням грав у футбол і завжди знаходив для себе нові захоплення.

Після школи, у 2009 році, юнак закінчив Лубенське медичне училище за спеціальністю «Лікувальна справа» і здобув кваліфікацію фельдшера, а в 2015 році — Національний фармацевтичний університет, став магістром за спеціальністю «Клінічна фармація», а ще з відзнакою здобув кваліфікацію магістра клінічної фармації.

Попри блискучу медичну освіту, працював не лише в обраній сфері. Першим місцем роботи став фельдшерсько-акушерський пункт у с. Шепелівка, де виконував обов’язки завідувача. Затим переїхав до Харкова, де став фармацевтом у мережі аптек «Медсервіс». Мав досвід роботи й за кордоном у різних галузях. Після повернення в Україну обіймав посаду керуючого магазином непродовольчих товарів «Акварель», м. Черкаси. Останнім місцем роботи був ТОВ «Епіцентр», де він працював старшим продавцем непродовольчих товарів.

Із майбутньою дружиною, Юлією, познайомилися ще студентами, навчаючись в одній групі. 2010 рік став для  пари точкою відліку спільного шляху. Відтоді Анатолій і Юлія не розлучалися, завжди підтримували одне одного, а в 2020 році офіційно одружилися.

«Анатолій був добрим, життєрадісним і впертим, але завжди чесним і справедливим, — розповідає дружина Юлія. — Він цінував сім’ю та друзів, любив природу, походи й ночівлі в палатках, прогулянки та ранкові пробіжки із собакою, катання на велосипеді та роликах, фотографування і малювання. Йому подобалося відкривати нові місця, подорожуючи на авто, і насолоджуватися простими радощами життя. Щосуботи чи щонеділі ми разом готували щось смачне і дивилися художній фільм, який обирали разом. Дружба, чесність і взаємоповага були для нього надзвичайно важливими цінностями».

Однак у країну прийшла війна. Велика війна. На повну кровоточив не лише Схід, а й Північ, російські танки стояли в Херсоні та області, щодня гинули люди у Сумах і Чернігові. Пекло розгорнулося на північно-західних підступах Києва. Анатолія і Юлію повномасштабна війна застала у Полтаві. Це були важкі часи спостереження за подіями здалеку та глибокі переживання. Згодом родині довелося хвилюватися за рідних, які брали участь у бойових діях: дядька, рідного брата та батька Анатолія.

Анатолій Тур сприйняв війну з тривогою, але разом із тим — без паніки та з почуттям відповідальності й обов’язку. Як і багато інших українських чоловіків, відвідував військкомат, але в Анатолієві на той момент гострої потреби не було, оскільки перш за все залучали до служби чоловіків із військовим досвідом. Тож чоловік знайшов себе в іншому: долучався до допомоги ЗСУ та переселенцям, які приїжджали до Полтави, допомагаючи зібрати необхідні речі і ресурси.

Як Анатолій та Юлія потрапили до Ірпеня? У пошуках свого місця подружжя часто змінювало міста, де їм доводилося жити. Наприкінці 2024 року вони нарешті вирішили переїхати в Ірпінь. Це місто відразу стало для них особливим: тут вони відчували себе як удома, і воно дарувало спокій і затишок, яких вони так довго шукали. До того ж тато Анатолія вже жив тут, і його присутність теж зіграла важливу роль в ухваленні рішення про переїзд.

Проте війна лише розгорталася. Країна потребувала багато не лише зброї, а й людей. Повістка прийшла й Анатолію, і він був готовий.

Про свої фронтові будні своїй дружині Анатолій розповідав лише фрагментарно, щоб кохана була максимально спокійною. Ділився тим, чому навчався, як оволодівав різною зброєю та проводив навчання з надання медичної допомоги для побратимів. Про серйозні події або бойові завдання зазвичай не говорив. Під час їхнього спілкування телефоном, як згадує Юлія, не раз долітали звуки вибухів, що підкреслювало, наскільки складними були умови перебування наших військових на лінії зіткнення. Одна з таких телефонних розмов для подружжя стала останньою. 24 лютого 2025 року Анатолій повідомив, що по їхній вишці прилетіло, але вони тримаються, працюють, живі та здорові, і що він так само сильно кохає свою дружину…

Невдовзі на позиції неподалік населеного пункту Локня Сумського району Сумської області, де перебував захисник із побратимами, прилетів дрон. Анатолій отримав тяжкі поранення, які виявилися несумісними з життям, і, на жаль, після евакуації врятувати його не вдалося…

«Найчастіше згадую сміх свого чоловіка, те, як він міг розсміятися просто від чогось кумедного, і цей сміх був заразливим — важко було утриматися, щоб не сміятися теж. Пам’ятаю, як він міцно обіймав, і в цих обіймах відчувалося тепло і захист. І досі, коли вранці прокидаюся, згадую запах кави, яку він щодня готував. Також згадую, як він грався із собакою, згадую наші теплі вечори за переглядом фільмів, поїздки та ночі в палатці посеред природи — усі ці моменти залишилися в пам’яті назавжди», — розповідає вдова.

7 березня 2025 року у Свято-Успенському кафедральному соборі Православної Церкви України відбулося прощання з полеглим Героєм, який, виконуючи обов’язок військової служби, виявивши стійкість і мужність, гідно захищав територіальну цілісність та державний суверенітет України. А 26 березня Анатолія поховали в Ірпені як Героя на Алеї пам’яті захисників України.

Анатолій Тур відзначений орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно.

«Мій чоловік не встиг здійснити багато того, що мріяв утілити разом зі мною: переїхати в нашу квартиру в Ірпені, народити дитину, узяти ще одну собаку з притулку… Також він мріяв придбати меленький будиночок на колесах, щоб подорожувати Україною, і, звичайно, мріяв відсвяткувати Перемогу України», — додає Юлія Тур.

У скорботі залишилася дружина, батьки, друзі, рідні, близькі, побратими.