Народився 10 липня 1967 року в Житомирській області. У шестирічному віці з родиною переїхав до Ірпеня.
55-річний Павло Валько загинув у березні 2022 року.
Освіта: у 1984 році закінчив ірпінську школу №17, потім із 1984 до 1991 рр. навчався в Київському національному університеті харчових технологій (на той час — інституті), отримав повну вищу освіту за спеціальністю інженер-механік. Відслужив у 1986–1988 рр. у Збройних силах СРСР. У 2004 році здобув другу вищу освіту, вивчившись на економіста в Європейському університеті фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу (м. Київ).
Батьки Павла — лікарі. Після переїзду до Ірпеня тато Валько Антон Трохимович працював лікарем швидкої допомоги, мати Валько Галина Марківна багато років — фельдшером в Ірпінській міській лікарні.
Уся професійна діяльність Павла була пов’язана з підприємствами Ірпеня та Бучі. Працював товарознавцем та завідуючим базою.
Він був людиною з активною суспільною позицією, дуже комунікабельним, цілеспрямованим. У кінці 1990-х років навіть балотувався на посаду Ірпінського міського голови і серед багатьох кандидатів мав помітну підтримку виборців.
Був працелюбним і добрим організатором. Його знали як життєрадісного чоловіка, оптиміста. Він користувався повагою колег, умів довкола себе об’єднати колектив. А ще в часи дозвілля вправно грав на гітарі та акордеоні.
У Павла Валька був особливий талант — створювати, започатковувати, ініціювати. Він був першим директором Бучанського ринку, стояв біля витоків його створення і чимало зусиль доклав до його розвитку.
Після 2000 року відкрив власне приватне підприємство, яке виготовляло промислову продукцію для підприємств у галузі машинобудування — різноманітний асортимент редукторів різного типу. Павло Антонович багато років поспіль очолював правління підприємства. Йому вдалося створити команду професіоналів: робітників та інженерів, готових реалізовувати найсміливіші ідеї. За роки спільної праці це вже був колектив, у якому панували дружба і приязне спілкування, розуміння й підтримка. Багато хто пропрацював із Павлом Антоновичем понад 10–15 років. Як керівник він був націлений на подальший розвиток, зміцнення та розширення виробництва. Для втілення своїх планів у життя завжди був готовий до нових тенденцій, свіжих ідей, незвичайного бачення.
Із дружиною Оленою, з якою прожили разом 33 роки, народили і виховали доньку й сина. Жили в Ірпені, а в 2000 році перебралися в Бучу.
«Павло умів заряджати енергією всіх, хто був поруч. Був готовий прийти на допомогу. На нього завжди можна було покластися, був людиною слова, справжньою опорою в житті. Він розумів та любив людей і люди любили його, вірили і підтримували. Ще з дитинства, із часів навчання в школі, мав багато друзів, був лідером, любив виступати, добре грав, співав. Мав неабиякий хист до ліплення та малювання. Він складав плани на майбутнє. На роботі вів свою команду вперед і робив це успішно. Його позитив ніколи не закінчувався. Він був життєрадісною, доброю і світлою людиною», — розповідає дружина Олена.
Коли почалася повномасштабна війна, Павло з дружиною перебували в Бучі, а його 83-річна мама залишилася в Ірпені, в районі перетину вулиць Північної та Університетської. Із 4 березня, відколи Буча опинилася під окупацією, у місті зникла електроенергія, зв’язку також практично не було, зокрема і з матір’ю. Тож Павло вирішив піти до неї, аби забрати її в Бучу. Дружина в сльозах казала, що це дуже небезпечно, просила не йти, на що він лише відповів: «Якщо я до неї не доберусь, вона помре від голоду в холоді. То як я житиму з цим?» В Ірпені тоді вже не було газу, води, електроенергії. У будинках — сиро й холодно — за вікном стояла мінусова температура, лютував вітер.
І коли з’явилася інформація, що 9 березня буде організовано «зелений коридор», Павло вирішив піти до матері, відстань до якої — пів години, максимум хвилин п’ятдесят пішки. Про те, що в Бучі вже відбувалися розстріли на вулиці Яблунській, він не знав. Вибухи, обстріли не тільки чув, а й бачив, але що коїться взагалі в місті — залишалося невідомим.
Павла Антоновича росіяни застрелили на вулиці Яблунській — «вулиці смерті», як її потім прозвали після деокупації Бучі.
Про те, що сталося, дружина дізналася не відразу. Залишившись у приватному будинку в Бучі, вона чекала на повернення чоловіка — із мамою чи самого. Марно намагалася до нього додзвонитися — зв’язку не було. 19 березня оголосили нову хвилю евакуації мирних жителів. Зважаючи на жорсткі бої, які не вщухали в західному передмісті Києва, вона евакуювалася до столиці.
Весь час діти, дружина разом із родичами та знайомими шукали Павла через усі можливі інформаційні ресурси, але жодних відомостей не було. Лише після звільнення Бучі від росіян тіло Павла було знайдене на вулиці Яблунській.
Поховали Павла на Ірпінському кладовищі поряд із батьком.
Як зазначає дружина, подробиці вбивства досі невідомі. У заключенні написано, що Павло загинув унаслідок «отримання вогнепальних крізних та сліпих уражень тіла». У приватній розмові знайомі Павла, які мають досвід військової служби, проаналізувавши заключення, прийшли до висновку, що він був розстріляний із близької відстані. «Я навіть точно не знала місце, де це сталося. Але його мені допомогла встановити кореспондентка з “The New York Times” Маша Фроляк, яка зі мною зв’язалася. Вона надіслала багато фотографій із Яблунської вулиці, і вже за знімками ми з донькою та сестрою мого чоловіка впізнали Павла. Якщо ви бачили про Яблунську документальний фільм, то там багато людей загинуло. Їхні тіла лежать на дорозі, якраз у кінці вулиці. Його вбили, застрелили… Йому було 54 роки», — розповідає дружина.
Мама Павла Валька вижила. Під час воєнних дій вона залишалася в своєму будинку. А в перших числах квітня її звідти до Києва вивезли волонтери.