Народився 23 жовтня 1979 в Ірпені.
43-річний Андрій Василенко загинув 20 квітня 2023 року.
Освіта: у 1986 році пішов до ірпінської ЗОШ № 2, яку закінчив у 1996 році. Вищу освіту здобував у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», вивчившись на інженера-електромеханіка.
Професійний шлях почав на виробництві вікон у фірмі «Домокон». Упродовж життя працював інженером, проєктувальником, електриком у проєктних відділах різних компаній у Бучі та Києві. Одним із проєктів, який розробляв Андрій Василенко, була система освітлення ділянки траси від КП «Київ» і до повороту на Гостомель.
Власної родини і дітей Андрій Петрович не мав.
Коли почалася повномасштабна війна, він не міг спокійно залишитися осторонь. У двадцятих числах червня 2022 року пішов служити в ЗСУ й одразу — у десант. Його прийняла до себе гранатометником 95-та окрема десантна штурмова бригада. Якийсь час він перебував у Житомирі на підготовчих курсах, потім поїхав до Англії на навчання. Після повернення був направлений на виконання бойових завдань у гарячих точках України. Серед ключових подій: участь у визволенні Харкова. Також його бригада звільнила від російських окупантів Лиман. Основний напрямок, на якому воював Андрій разом зі своїми побратимами, — Луганська область, зокрема неподалік міста Кремінна — ліс, який перебував під контролем ворожих військ.
В Андрія був м’який, неконфліктний характер, тож коли він вирішив вступити до лав ЗСУ, для всього його оточення, рідних, близьких це було несподіванкою, навіть якимось шоком. У них залишилося відкритим головне питання: чому саме в десант? «Думаю, на рішення брата вплинула певна сума факторів. Скільки Андрій перебував у лавах ЗСУ — завжди був задоволений службою, навіть повернувся туди після першого неважкого поранення (в ногу) і другого (руки)», — розповідає молодший брат Андрія Олександр.
Коли Андрій отримував поранення, його рідні сприймали це як певні тривожні «дзвіночки». Якось за кілька місяців до його загибелі брат почув історію знайомого про його родича, в якого так само було два неважких поранення, а третє стало летальним. Інтуїтивно було відчуття, що й на Андрія чекає така сама доля.
Смертельно поранили Андрія Василенка 20 квітня, невдовзі після Великодня. Ще 16 квітня його в Харківській області в санаторії відвідали батьки, а через кілька днів чоловіка не стало.
Детальну інформацію про обставини поранення родині важко було зібрати: Андрій служив у передовій бригаді, неподалік Кремінної, рідко виходив на зв’язок, але відомо, що у свій останній день перебував недалеко від бліндажа, в окопі, і або не почув наближення дрона, або не встиг добігти до укриття. На той час у росіян була значна перевага в танках, артилерії, дронах — останніх було так багато, що українські військові не всі дрони встигали збивати — бракувало для цього техніки. Тож росіяни добре бачили розташування українських позицій і били по них прицільно, точно.
Від вибуху Андрія важко поранило, напарника контузило. Побратими розповідали, що якийсь час він ще залишався живим, але врятувати його в тих умовах було неможливо…
Василенко Олександр ділиться спогадами: «Ми були дуже близькі, хоч і мали різні характери, але я його достатньо добре знав. Брат останні 30 років був віруючою людиною, відвідував православну церкву і нас із хлопцями туди кликав. Ми ходили з цікавості і в недільну школу, але недовго, а він ходив постійно, згодом став пономарем (помічником священника) в церкві, до останнього був близьким до церкви».
Головним хобі Андрія були велосипедні прогулянки. Він мріяв, але так і не встиг здійснити похід у гори, піднятися з братом на Говерлу, особисто відсвяткувати перемогу України в цій запеклій війні.

З кумедних випадків пригадую, коли батько купив свою першу машину, були права у батька і у мене, а в Андрія не було. Якось батьків не було вдома і Андрій запропонував мені кудись поїхати машиною разом, я погодився, звісно, він хотів кермувати)), я був спокійніший за характером, а він більш авантюрного складу, такий чудій. І от ми поїхали по Пушкінській, спускаємось, я бачу спуск різкий, але на місці пасажира не можу гальмувати, кажу йому, що треба обережніше, проскочили наш будинок, поворот, в’їхав у паркан, я бачив, як дощечки складались одна за одною))) добре, що машин тоді було на дорозі небагато в ті часи, але тут саме батьки повернули з вулиці і все це побачили – машину в заборі)))).