Народився 7 червня 1995 року в селі Козинці Бучанського району, де й проживав із батьками.
27-річний Євген Вигінний загинув 20 березня 2022 року.
Освіта: закінчив середню школу в Козинцях. Навчався далі в Немішаївському фаховому коледжі — опановував дорожню справу, після закінчення отримав диплом із відзнакою. У 2014 році вступив до Національного транспортного університету, спеціальність «Транспортні технології». Ступінь вищої освіти — бакалавр.
Був дуже ініціативним, працелюбним та активним парубком. Захоплювався мисливством та рибальством — мав мисливську зброю і посвідчення мисливця. Усе, за що брався, робив успішно та з ентузіазмом. У дитинстві був непосидою, не мав вільної хвилинки, відвідував та допомагав місцевій церкві, допомагав удома по господарству, восени встигав перед навчанням бігати в ліс і повертатися з кошиком грибів, у зимові свята любив щедрувати. Брав активну участь у житті школи, займався туризмом та кікбоксингом, за що мав відзнаки. Любив активний відпочинок із друзями.
За обраною спеціальністю попрацювати не встиг…
За два роки до повномасштабного вторгнення росії в Україну одружився, разом із дружиною Вигінною Наталією Олександрівною жили з батьками в селі Козинці. Євгеній почав будувати власний дім — залив фундамент та готувався до активного будівництва. У 2021 році став батьком — народився син Матвій.
У лавах армії не служив через проблеми зі здоров’ям (ускладнення після бронхіальної астми).
Коли почалася повномасштабна війна, у Козинцях сформувалася добровольча організація для захисту села, в яку Євген разом із іншими односельчанами негайно вступили. Кільком десяткам місцевих чоловіків видали зброю, Євгенію Вигінному також. Із перших днів патрулювали вулиці з метою виявлення ворожих ДРГ.
У період окупації Бучанського району російські війська в село Козинці не зайшли, але вони перебували в населених пунктах навколо (де й окопалися та порозкладали міни). Під час обстрілів у село не раз долітали ворожі снаряди, від яких постраждало приміщення старої сільської ради, багатоквартирний будинок, двори приватних будинків та школи.
Коли обстріли стали інтенсивнішими, було ухвалене рішення масово виїжджати. 7–8 березня почалася евакуація населення. На виїзд зібралася велика автоколона. У кого не було на чому виїжджати — ті виходили до дороги, і їх підбирали інші автівки. Батьки Євгена залишалися в рідному селі.
Евакуювавши свої сім’ї, Євген зі старшим братом Вигінним Дмитром Володимировичем вирішили 18 березня поїхати в село до батьків. Дістатися Козинець було практично неможливо — з усіх боків росіяни окупували територію, скрізь розмістивши блокпости. Хлопці зуміли дивом проскочити лісом на автомобілі, завантаженому продуктами і медикаментами. 20 березня Євген із братом вирішили повертатися до сімей, адже в Дмитра тяжко захворів син.
20 березня зранку йшли інтенсивні обстріли навколо села. Перед дорогою сини заїхали до батьків попрощатися. У сусідньому селі Миколаївка цього дня росіяни здійснювали захоплення території військової частини. Колона з трьох автомобілів, серед яких був автомобіль Євгена, вибиралася тим самим шляхом, яким чоловіки заїхали два дні до того. Автомобіль Євгена їхав у цій колоні першим, як раптом зупинився. Зі слів брата Дмитра, в Євгена поцілив снайпер (у шию), після чого відразу почався інтенсивний обстріл автомобіля, в якому окрім братів було ще два пасажири. Дмитро, який сидів поруч, устиг вискочити, після чого витягнув із салону поранену дівчину, ще один пасажир, отримавши поранення, не сумісні з життям, залишився разом із Євгеном в автомобілі. Дві інші автівки змогли вирватись і повернутися в село.
«Десь до одинадцятої години бачу — біжить товариш, який виїжджав із нашими синами. Так біжить, що явно щось сталося. Підбігаю до нього, питаю. Каже, що розстріляли автомобіль Жені, а він устиг розвернутися. І я помчав у ліс забирати синів», — розповідає Володимир Миколайович Вигінний.
На місце розстрілу Володимир Вигінний разом із братом Сергієм приїхав об одинадцятій годині. Відразу ж росіяни взяли чоловіків у заручники. Їм зв’язали руки, ноги, зав’язали очі. Не били, але жорстко допитували понад п’ять годин поспіль і не збиралися відпускати. Володимиру повідомили про двох 200-х в автомобілі сина, після чого повели на «впізнання». Батько впізнав меншого Євгена, затим у супроводі російського солдата пішов у ліс шукати свого старшого сина, але це було безуспішно.
У селі родина чекала на повернення Володимира, Євгена та Дмитра. Коли Володимир повернувся з тілом меншого сина, не міг повірити, що Дмитро стоїть перед ним живий.
Євген Вигінний похований на місцевому кладовищі в селі Козинці.