Андрій Воробйов героїчно загинув  під час виконання бойового завдання неподалік н. п. Новоплатонівка Ізюмського району Харківської області.

Народився в місті Шахтарськ Донецької обл, а виріс у селі Чорнухине Луганської області. Батька — Воробйова Віктора Івановича — Андрій знав мало, адже той помер дуже рано, 23 липня 1978 р., коли його сину було лише чотири роки. Виховувала хлопчика мати, намагаючись зробити його дитинство наповненим і щасливим.

Андрій Воробйов навчався в Чорнухинській середній школі Луганської області, де отримав атестат про середню освіту, закінчивши школу майже на відмінно. 

Після школи зміг вступити й вивчитись у Донбаському гірничо-металургійному інституті (1990 р. — 1995 р.), здобувши кваліфікацію спеціаліста гірничого інженера. Після цього продовжував навчатися, неодноразово підвищував кваліфікації.

Молодим спеціалістом — гірничим інженером — потрапив на роботу в шахту імені Косіора. Із 2004 до 2009 р. працював лісничим Чорнухинського лісництва.

2010 р. призначений на посаду спеціаліста виконавчого комітету Чорнухинської селищної ради як такий, що пройшов за конкурсом. Прийняв присягу посадової особи місцевого самоврядування Луганська області — був обраний депутатом Чорнухинської селищної ради.

Працював у селищній раді на посаді спеціаліста-землевпорядника. Був заступником директора Палацу культури Чорнухинської селищної ради, пропрацював на цій посаді кілька місяців. Це вже був 2014 рік…

Події на Луганщині засмучували, тривожили й лякали тяжкими перспективами. Андрій Вікторович не приховував своєї проукраїнської позиції. Таких там було небагато. Його друзі та однокласники перевзулися. І довелося тікати. 

Виїзд відбувся у 2015 році. Залишали своє житло, свою малу Батьківщину разом зі своєю колишньою жінкою, а також із сином і матір’ю. Перебралися до Бердянська, де згодом купили будиночок. Гнітюче було не лише через обставини виїзду й ситуацію в регіоні, а й через відверту антиукраїнську позицію тих, хто раніше були друзями. Ніколи б до цього не можна було б повірити, що навздогін йому і його родині по машині стрілятимуть однокласники, з якими до цього дружили, разом рибалили та відпочивали. 

Після виїзду Андрій намагався відновити побут, облаштувати нове житло. Та в Бердянську важко було знайти роботу. Їздив у різні міста на заробітки. Не цурався будь-яких робіт. Якийсь час трудився простим працівником на заводі у Дніпрі. 

У 2018 році робочі питання приводять Андрія Воробйова до Ірпеня. Він оселяється тут, знімає в оренду квартиру, як виявилося, через дорогу від оселі своєї майбутньої другої дружини Лариси.

Влаштовується машиністом-екструдером на одне з підприємств в Ірпені, яке виготовляє поліетиленові труби. У 2020 році, 1 вересня, стається та сама доленосна зустріч, яка наповнить життя радістю і взаємним коханням, із Ларисою Іващенко.

«Моє перше враження від Андрія не було якимось особливим. Але воно виявилося помилковим. Із часом, коли більше пізнала його як людину — він став для мене найкращим на світі чоловіком», — зазнається пані Лариса.

Кохання до обох прийшло у зрілому віці. Глибоке і щире. Зі слів дружини, Андрій ніколи їй жодного недоброго слова не казав. Натомість ожив, став щасливим та задоволеним. А ще — турбувався про спільний добробут: багато працював, завзято господарював.

Андрію дуже подобався Ірпінь, адже ніколи в житті не бачив таких високих сосен, як тут. Любив гуляти парками, лісами, збирати гриби і просто дивитися на сосни. Він добре вивчив Ірпінь, охоче відкривав місто дружині. 

Разом подружжя прожило п’ять років. Душа в душу. Зійшлися два пазлики, зізнається дружина. Вважали, що знайшли свою половинку. 

«Андрій — розумний, політично підкутий, завжди був за Україну, старався говорити українською мовою. Захоплювався фантастикою — це дитяче хобі  залишилося на все життя, любив фантастичні фільми, книги. З особливим задоволенням ходив рибалити. Не зважав на згубні звички своїх друзів чи знайомих і не переймав їх. Не робив того, що не відповідало його натурі. Не піддавався російській пропаганді, яка на Луганщині звідусюди лунала, навіть не побоявся в соцмережах український прапор розмістити тоді, коли це вже було явно небезпечно», — додає дружина захисника. А ще зауважує, що Андрій Вікторович відзначався дуже спокійним і цілісним характером, ніколи не нервував, а свою увагу зосереджував на численних інтересах, зокрема цікавився історією, добре знав математику, розбирався в політиці. Із ним завжди було напрочуд цікаво. 

Повномасштабна війна застала родину в Ірпені. У перший її день Лариса все ж пішла на роботу у «Гранд Адмірал Клуб». Наступного ранку теж. Але в місті вже почалося щось страшне.

На щастя, на місці роботи було просторе підвальне приміщення, у яке змогли спуститися присутні працівники. Лариса забрала туди також чоловіка і свою доньку. Так минуло кілька днів. Вибухи не вщухали ні на мить. Усі обговорювали необхідність вибиратися з міста. На той час ще можна було виїхати електричкою, однак чоловіків туди не пускали і не дозволяли брати із собою великих валіз. Лариса не поїхала. Людей у «Гранд Адмірал Клубі» лишалося дедалі менше, усі поступово роз’їжджалися. Бої ставали інтенсивнішими. І коли вже стало занадто гучно і близько, то вирішили перебратися додому — «якщо помирати, то краще вдома». 

Рішення було своєчасним. Наступного дня після того, як полишили заклад, туди прилетіло. Був ущент розбомблений комплекс СПА і котеджні номери.

Андрій знав, що таке війна, розумів, що і звідки летить. В один із днів, коли вже в Ірпені не було мобільного зв’язку, вирішили з дружиною вийти на залізничний вокзал — там, казали, можна впіймати сигнал, щоб дати знати про себе родичам. Поверталися додому під щільними обстрілами — з обох боків летіло. Це було вкрай небезпечно. Андрій вів Ларису, казав, коли треба бігти, коли лягти, з якого боку дерева сховатися. Коли ноги дружини підкошувалися від страху, Андрій допомагав їй, під час вибухів змушував швидко падати на землю, і вивів неушкодженою з пекла.

8 березня в Ірпені людей лишилося ще менше. Ті, хто не виїхав, готували їжу просто на вулиці. Удалося впіймати радіохвилю, де розповідали, що окупанти — жорстокі звірі, що вони на додачу до всього ще й ґвалтують жінок та дівчат. А з Ларисою — її юна гарна донька! 

Із кожним днем вибиратися з Ірпеня ставало складніше. Міст уже був розбитий, електрички не ходили, але родина вирішила спробувати вийти «дорогою життя» — через Романівський міст. Разом із сусідами. 9 березня. Це була моторошна дорога. На шляху — обгорілі трупи, розбиті автівки, підбитий танк… 

На щастя, вибралися. Переїхали у Луцьк, де пробули до квітня. Андрія двічі через воєнккомат забирали, але у зв’язку з тим, що йому було 50 років та ще й мав дві грижі на спині, після проходження навчання на полігонах усе ж відправляли його додому. 

Удома Андрій влаштувався працювати на кондитерську фабрику «Деліція». Толкового працівника було помічено. Його почали готувати до переведення на вищу посаду. Однак він усе ж знадобився для захисту країни.

Мобілізували Андрія Боровйова у березні 2025 року в 101-шу бригаду до Києва, затим у 115-ту, у лавах якої він і загине. 

Андрій Вікторович спершу воював у Краматорську. Потім опинився в Ямполі Донецької області, на Лиманському напрямку. Був у піхоті. Воював в окопах, бувало, по 20 днів поспіль без перезмінки. Бракувало хлопців. 2–3 дні перепочинку — і знову в окоп. Про пережите дружині нічого телефоном не розповідав, узагалі говорив натяками, був обережним, не фотографувався у військовій формі. 

Потім його перевели на Харківський напрямок у Борову. Теж воював в окопах, і теж бувало — до 17-ти днів… Дружина божеволіла від тривоги і переживань, від неможливості почути його голос.

Якось військових привезли в Ізюм Харківської області на перепочинок. Побув там три дні і написав увечері, що на одну ніч йому треба вийти на завдання — туди й назад. Із побратимом у Борову. «Може, уже вночі повернуся». 

Та не повернувся. 

Лариса вранці збиралася на роботу й помітила, що Андрій о 7-й годині в мережі (він залишив телефон в Ізюмі на зарядці). І тоді відчула, що щось із ним сталося. Запитала, чи він на зв’язку. Але то вже побратими дивилися його телефон. Жінка ще не хотіла вірити цій інформації, ще ніхто нічого їй не сказав, а вже відчувала лихе. Передчував свою смерть і він. Незадовго до загибелі несподівано сказав: «Таке в голову лізе дурне, щось таке страшне…» Дружина хотіла поговорити з ним, але він так і не пішов на спілкування. 

Загинув Андрій Воробйов 12 червня, а хоронили 21-го. Побратими не хотіли розповідати подробиць про загибель. Утім, із часом дещо стало відомо. Андрій погодився передати хлопцям на передову рації, патрони і ще якісь потрібні їм речі. Разом із побратимом це завдання успішно виконали. Коли ж їхали назад — потрапили в засаду. Почалася перестрілка. Напарника було поранено, він повз полем, а Андрій прикривав його позаду, відстрілювався. Так вони й просувалися. В Андрія настільки страшний бій був уперше. І востаннє. Його побратим дивувався, як чоловік себе поводив — ніби все життя воював: чітко знав, куди, під яке дерево лягати, усе робив правильно. Напарник із останніх сил зміг піднятися й побігти. Андрій і далі його прикривав, інакше побратима точно б убили.

До окопу, де можна було обом сховатися, лишилося метрів п’ять. Андрій першим почув, що летить дрон, і свого напарника — 100-кілограмового чоловіка штовхнув в окоп, а затим і сам туди побіг, пригнув на нього й собою прикрив. Дрон скинув гранату, її уламок потрапив Андрію в голову. Смерть настала миттєво. Пораненого ж бійця врятували. 

«Для мене такої, як Андрій, людини більше немає на світі — благородної, доброї, чесної… Він завжди відстоював права людей, допомагав, боровся за них, добився того, щоб у рідному селі проклали дороги. Для мене ці п’ять років — як ціле життя, найголовніше, що було. З Андрієвою смертю моє життя ніби закінчилося. Для нього все завжди було добре, йому все подобалося, він нічим не був незадоволеним. Надзвичайно позитивна людина. І війни я не боялася, коли він був поруч — відчувала чоловічу підтримку, — розповідає пані Лариса. — Направду, він тільки почав жити, тільки відчув себе щасливим, коханим, тож просто хотів жити разом зі своєю коханою. Ми разом усе робили, і ходили на йогу, орбітрек. Мріяли літніми вечорами разом гуляти парком, ходити в кіно, мандрувати… Він ніколи не літав літаком, тож хотів спробувати, як це».

Пам’ятними для родини словами стало написане про загиблого захисника його племінницею: «Андрій народився на Луганщині, де виріс і досягнув успіху та після російської окупації 2014-го відмовився “перевзутися” під ворога й тікав, коли колишні “колеги/однокласники” вже стріляли йому в спину. Переїхавши спершу до Бердянська, у 2018 році доля привела його до Ірпеня — міста, яке він щиро полюбив із його парками й високими соснами аж настільки, що на фронті отримав промовистий позивний Ірпінь. Саме тут він зустрів свою кохану, з якою створив міцну родину. Із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України, бо не міг залишитися осторонь. З 2025-го воював у складі 115-й ОМБр, залишаючись у найгарячіших точках, доки не поклав життя за свободу країни. У ньому було надзвичайно багато добра, тепла і любові — до людей, до життя, до своєї землі. Та найбільше — до дружини, яка була для нього всім. Світла памʼять справжньому чоловікові, патріоту, коханому й добрій людині».

21 червня 2025 року Ірпінь прощався з Андрієм Воробйовим.

Похований герой в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.