Народився 1990 року в Донецьку, загинув 6 березня 2022 року в Ірпені внаслідок обстрілів росіянами.

Марина зараз мешкає у Франції в місті Лонжумо разом із донькою та онуком. Тут же, неподалік на кладовищі покоїться прах чоловіка Михайла і сина Сергія. Марина перевезла їх з України, щоб бути поряд…
«Ми донеччани. У нас було все необхідне для гідного життя в Донецьку: квартира, робота. Ми працювали, виховували доньку й сина. Та коли над містом почали кружляти і обстрілювати будинки літаки російської федерації, ми вирішили тимчасово покинути Донецьк, бо гуркіт від вибухів над місцевим аеропортом ставали дедалі гучнішими. На початку червня 2014 року взяли валізи, кота, собаку і всією родиною виїхали спочатку до родичів на Хмельниччину, а згодом, коли зрозуміли, що війна прийшла надовго, оселилися в Ірпені. Ми купили квартиру в ЖК «Котляревський».
Здавалося, що всі негаразди відійшли в минуле. Донька вийшла заміж вже в Ірпені, з’явився онук Михайлик. Ми з чоловіком допомогли молодій сім’ї купити квартиру в ЖК «Версаль». Час плине швидко — не встигли забутися донецькі події, як нагрянули нові — більш жахливі і трагічні для родини.
Росія прийшла нас “визволяти” від нашого щасливого життя вдруге. Після перших почутих вибухів в Ірпені в лютому 2022 року ми зрозуміли, що почалася вже неприкрита війна. Син Сергій відразу пішов із друзями до Ірпінської тероборони, але їх тільки записали, узяли номери телефонів, сказали що викличуть, а зараз немає навіть зброї, щоб видати хлопцям.
Ми всією сім’єю переїхали в житловий комплекс «Версаль», бо в ньому був паркінг, який слугував укриттям. Там намостили з матраців і ковдр щось схоже на ліжка. Так у цьому паркінгу ми й прожили до 6 березня.
Спочатку ми не планували їхати далі — не було ні моральних сил, ні грошей, та й із малою дитиною під постійними обстрілами боялися кудись їхати. Читали в інтернеті про звірські розстріли мирних людей російськими солдатами і не наважувалися виходити з паркінга. Але почали доходити жахливі реальні розповіді телефоном від друзів із окупованої Бучі і весь цей жах підтверджувався дописами в телеграм-каналі. Читали, що коїлося в ЖК «Синергія». У нас почалася паніка, ми вирішили виїздити в будь-який спосіб. Син теж погодився з нами виїжджати, бо хотів потрапити до тероборони Києва.
5 березня пробували виїхати самостійно, але не завелася машина — сів акумулятор, бо намагалися онука вкладати спати в теплі, хоч трохи прогрівати машину.
Сусіди по паркінгу пообіцяли вранці допомогти завести машину і запропонували нам приєднатися до колони, щоб виїхати через Стоянку. Ми погодилися. О 8-й ранку колона із дванадцяти машин вирушила, усі машини були обклеєні величезними плакатами “ДЕТИ”.
Ми трохи затрималися. Коли наздогнали колону, побачили, що машини дуже швидко їдуть назад, подаючи нам знаки хутчіш розвертатися. Уже в паркінгу нам розповіли, що колону розстріляли впритул — танк, що “сховався” в кущах, та автоматники. Із дванадцяти машин там, у лісі, залишилася половина. Були вбиті 5 людей і поранено 7, серед них двоє дітей. Росіяни не давали змоги забрати розстріляних.
У нас була паніка. Ми розуміли, що війна не в кіно, смерть “ходить” поряд із нами, бо в Україну прийшла росія. Надвечір, 6 березня, вирішили піднятися до своєї квартири на п’ятнадцятий поверх. Треба було поміняти одяг нашому малюку, зібрати іграшки, щоб він грався ними в укритті і міг хоч якось заспокоїтися. Помили і нагодували онука. Сигналу тривоги не було. Стояла тиша. Донька вирішила вкласти спати Михайлика на ліжечку, щоб сплячого перенести на паркінг. Ми ж із чоловіком і сином сиділи на кухні, чекаючи, поки малий засне. Була десь дев’ята вечора.
Страшенний вибух вивів нас зі спокою. Донька, схопивши дитину, прожогом кинулася з квартири. Перезирнувшись, ми схопилися за нею. Далі я вже оговталася на підлозі. У вухах дзвеніло. Була цілковита темрява і якийсь незнайомий запах, який я не забуду ніколи в житті. Я почала кликати всіх поіменно. Для мене минула ціла вічність, поки відгукнулася донечка. Я пішла на її голос і навпомацки знайшла. На щастя, вона з маленьким були цілими. Я кликала чоловіка і свого сина. Нарешті почула його голос: “Мамо, не підходь до мене! Хапай Яну і малого і бігом звідсіля!”
Я все ж пішла на його голос, бо відчувала, що синові потрібна моя допомога. Так, просуваючись до нього, знайшла дверний отвір у квартиру, але далі пройти не змогла.
Почула тяжке хрипіння свого чоловіка, та він не відповідав. Його тіло було за якимось залізяччям і було ще щось, через що я не могла потрапити до квартири. Я зрозуміла, що без світла і допомоги людей мені не впоратися. Та й доньку з онуком треба швидше виводити, бо й гадки не було, яка ще може виникнути небезпека. У цілковитій темряві я по голосу знову знайшла доньку і, тримаючись за стінку для орієнтиру, ми попрямували в напрямку сходів, не маючи впевненості, що вони цілі.
Але нам пощастило. Крок за кроком, навпомацки, ми спускалися поверх за поверхом. Здавалося, що рухалися цілу вічність. Нарешті бачу світло, бачу людей, кличу на допомогу.
Відразу ж чоловіки з ліхтариками побігли на наш п’ятнадцятий поверх, підійшов лікар, він був у літах, у нього — астма, сказав, що підніметься, не дивлячись ні нащо, але попереду нього побігла до квартири його донька, теж лікарка. Я йшла з нею.
На порозі квартири побачила в світлі ліхтаря свого чоловіка… Він уже не дихав… Я не встигла навіть попрощатися з ним. У нього була розбита голова. Навколо — величезні куски вирваного бетону й заліза.
Пішла на стогін сина. Чоловіки віднесли його на кухню. Сергій лаявся, повторював: “Путін, будь ти проклятий, виживу — буду зубами тебе рвати”, звертався до мене зі словами: “Мамо, убий мене, мені боляче». У мене потемніло в очах — живіт мого синочка був повністю відкритий, одежа і шкіра вщент зірвані, я бачила його внутрішні органи… Ноги були неприродньо вигнуті, переламані. Лікарка намагалася надати допомогу — наклала джгути на ноги, зробила знеболюючий укол. Я намостила подушки йому під голову. Я не мала змоги врятувати мого сина! Просила в нього вибачення, була з ним поруч до останнього його подиху…
Я ніколи не пробачу путіну і його виродкам за те, що вони скоїли з моєю сім’єю!
Уранці ще раз піднялася в квартиру, щоб зафіксувати кадри злочину, що вчинила росія над мирними людьми в їхній квартирі… У кімнаті, де ми онука вкладали спати, зовсім не було двох стін. Від ліжка не залишилось і сліду, доньку з малим урятував її материнський інстинкт. Повсюди були розтрощені шматки бетону.
Думка про те, що за зброю використали російські окупанти, не давала мені спокою. Згодом, уже коли ми були у Франції, я дізналася, що взяли в полон виродків, які вели обстріл ЖК «Версаль». Слідчий розповів мені, що рашисти стріляли з Нона-С — самохідної артилерійської установки 2С9. Постріл був зроблений із Бучі з території Склозаводу. Слідчий повідомив, що відкрито кримінальне провадження за цим випадком, буде суд.
Виїхати з Ірпеня нам усе ж таки вдалося. Лишатися тут не мала права перед своїми дітьми. Пішки бігли до Романівського мосту. Там допомагали наші вояки. Затим нас зустріли французькі журналісти. Ми для них були справжньою сенсаційною знахідкою —у величезних чоловічих куртках, запорошені, перелякані, із дитиною на руках. Від французьких журналістів прийшла й допомога — вони переправили нас до Польщі, а потім до Франції. Проживаємо і працюємо в організації “Емаюс”, що допомагає біженцям. Про нас турбуються, ми захищені, ми в безпеці… Я вдячна всім добрим людям за підтримку.
5 квітня 2022 року В’ячеслав Комендяк допоміг пройти юридичну процедуру опізнання і кремації моїх хлопців — чоловіка і сина. Я змогла їх поховати рівно через рік — 7 квітня 2023 року на кладовищі у Франції, щоб маленький Михайлик міг провідувати дідуся і дядька Сергія.
Улітку 2022 року сусіди-ірпінці, з якими ми майже не були знайомі, відбудували стіни в нашій квартирі, заклавши їх шлакоблоком, щоб дощ не знищив залишки оселі.
Росія і росіяни зламали долі багатьох українців. Бажаю їм перенести все те, що перенесли ми, українці. Прощення від мене їм не буде ніколи! Думаю, не буде й від усіх інших українців! Ми з донькою надали свідчення в Європейський суд із прав людини у справі України проти росії, так як наші події (6.03.2022) відбулися до виходу росії з Європейської конвенції з прав людини (16.03.2022).
25 лютого 2022 року Рада Європи призупинила права росії на представництво в Комітеті міністрів і в Парламентській асамблеї. Росія повинна бути покарана!