Дружина Віктора Вікторовича, Ященко Лариса Олександрівна, розповідає: «Віктор народився і виріс у Києві, закінчив середню школу, вступив до будівельного інституту, отримав вищу освіту. Батько помер, коли Віктору виповнилося 10 років. Вони залишилися вдвох з мамою. В юнацтві він займався боксом, греблею, брав участь у змаганнях. Коли виповнилося 18 років, пішов служити в армію. 

Пізніше Віктор захотів переїхати у приватний будинок. Вони з родиною продали квартиру в Києві, купили квартиру в Бучі для мами, і частину будинку в Ірпені для себе. До початку війни в нього була абсолютно мирна професія, він брав замовлення на встановлення вікон, сам їх встановлював та був співзасновником служби таксі в місті Ірпінь. 

З перших днів АТО пішов у військкомат аби стати до лав захисників, але його не взяли за станом здоров’я. Тоді він почав шукати добровольчі батальйони і потрапив у батальйон «Донбас». 

Ми з познайомилися в 2014 році в шпиталі у Харкові. Я прийшла туди за проханням своєї подруги, яка розшукувала бійця. Коли я вперше потрапила в наш шпиталь, то зрозуміла, що військові, які там лежать, потребують уваги. Я почала приходити щодня, приносила смаколики, і хоча в шпиталі годували дуже добре, від домашньої випічки ніхто не відмовлявся, та найважливіше, що їм було потрібно – спілкування. Віктор потрапив у Харківський шпиталь з Бахмуту (тоді Артемівськ). Так ми познайомилися. В нього було неординарне почуття гумору, і я одразу звернула на це увагу. За ті роки, які доля нам подарувала бути разом, я сміялася стільки, скільки не сміялася за все життя. Ми були з ним, як кажуть, «на одній хвилі». На той час я працювала науковим співробітником в університеті, але зважаючи на те, що в шпиталі не вистачало робочих рук, приходила і допомагала піклуватися про поранених. У Віктора було важке поранення в ногу, він носив гіпс. Його мали перевести в Київ, але він наполіг, щоб доправили в ірпінський шпиталь. Ми почали спілкуватися телефоном щодня по кілька годин. А одного разу, у вересні 2014 року, коли він ще лежав у шпиталі і пересувався на милицях, він раптом сказав : «Я зараз приїду!» – за 10 хвилин він вже сидів в машині і їхав до мене в Харків. Ми кілька днів провели разом, а назад його вже везли волонтери. Вдруге таку дорогу з гіпсом на нозі було витримати складно.  Оскільки в нього був бойовий дух, і єдиною мрією було звільнити країну від ворога, після виписки зі шпиталю в 2015 році він знову був у лавах батальйону Донбас (на той момент вже Нацгвардія). 

Стояли вони тоді, в Широкіно під Маріуполем. Віктор часто ходив на завдання, відбувалося це здебільшого вночі. Я просила дзвонити, коли він повертався. Він казав: «Ти вже будеш спати», – на що я йому відповіла: «Ти подзвони, скажи, що все добре, і тоді я спатиму».

Для нього головним були побратими, він казав, що це більше, ніж родина.  Побратими мені жартома казали: «Він постійно зайнятий – або країну захищає, або з тобою по телефону розмовляє, зовсім нам не приділяє уваги». Ще казали, що, коли він зі мною познайомився, в нього з’явилися мрії, плани на майбутнє, казали, що їм дуже приємно бачити свого побратима щасливим. 

В травні 2015 року вони потрапили в оточення, і він був вимушений визвати вогонь на себе. Їм тоді дуже пощастило, вони укріпилися на мінус першому поверсі якоїсь будівлі, де були бетонні плити, і всі залишилися живими, але отримали сильну контузію. Знову шпиталь, потім знову фронт, війна, знову отримав поранення, і був остаточно комісований за станом здоров’я. 

Його комісували, і я з Харкова переїхала до нього в Ірпінь. Побачивши Ірпінь, я закохалась у це місто – ці парки, ліси, річки, свіже повітря. А, коли поряд з тобою кохана людина – це просто казка. Так ми прожили щасливе літо 2017 року. В жовтні ми одружилися. Жили втрьох: Віктор, я і його син Олексій від першого шлюбу, якого Віктор виховував сам. Олексій теж загинув 7 березня 2022 року. Але літом 2017-го ще всі були живі і щасливі. З нами ще жили котик Тимофій і собака В’юга. Це було таке щастя вийти на подвір’я: Віктор сидить на ґанку, курить, поруч домашні улюбленці, сонечко світить, здавалося, ніби час зупинився, і щастя ніколи не закінчиться. 

Втім, контузія давала про себе знати, у Віктора посилювався головний біль, періодами він був нестерпним, іноді Віктор просто на голову лив льодяну воду, аби біль відступив. Мені він тоді в тому не зізнавався, він взагалі був дуже сильним, мужнім. Плекав мрію всією сім’єю і з В’югою піти на байдарках. Взагалі, до війни він любив риболовлю, ходив на полювання. 

Стан здоров’я погіршувався, почало боліти серце, про це я також дізналася не одразу. Віктор завжди був усміхненим, жартував, усіляко намагався не показувати своїх страждань. 

Помер Віктор від серцевого нападу, йому діагностували трансмуральний інфаркт міокарда. На поховання приїхали його побратими, багатьох з них я бачила вперше. Вони згадували, який він був веселий, сміливий, нічого не боявся, завжди йшов першим і жартома додавали: єдиний недолік – багато курив. З його побратимами я й досі спілкуюся, на жаль, їх залишилося дуже мало». 

Ященко Віктор Вікторович був нагороджений медалями: 

«Незалежність України» ІІІ ступеня – 10 вересня 2014 року,

«За військову службу Україні» – 14 серпня 2014 року,

«Доброволець АТО» від Всеукраїнського об’єднання «Країна» – 4 грудня 2020 року (посмертно).