“Валерій Завалкін народився 29 травня 1975 року в м. Ірпінь.
46-річний Валерій Миколайович загинув унаслідок катувань росіян в Ірпені 18 березня 2022 року.
Освіта: навчався у ЗОШ № 17, у ПТУ, отримав диплом слюсаря-механіка.
Дружина Валерія, Завалкіна Ірина Володимирівна, розповідає: «Валерій був людиною доброю, ввічливою, справжнім сім’янином, пріоритетом було допомагати іншим. Девізом його життя були слова: “”Усе буде добре!””. Йому навіть доводилося нагадувати, що треба думати ще й про себе.
Ми познайомилися в 2005 році, за три місяці одружилися. Я одразу побачила, що це моя людина в усьому, він був дуже позитивним. У нас народився син. Валерій був люблячим і відповідальним батьком. Багато часу проводив із сім’єю, щосуботи ходили в парк, виїжджали на природу родиною. Він завжди опікувався батьками, багато допомагав як своїм, так і моїм батькам. Ми прожили разом 17 років.
Він любив читати книги, пов’язані з психологією. Не вживав алкоголю, але завжди організовував свята для рідних і друзів. У його машині завжди лежали шоколадки, якими він із задоволенням пригощав усіх. Навіть зараз, коли збираємося і згадуємо чоловіка, обов’язково згадуємо і його шоколадки. Він був людиною, з якою можна було пережити все. Коли в 2018 році я захворіла на онкологію, він був поруч, підтримував мене.
Він мав домашнього улюбленця — собаку Цезаря, вони навіть на роботу їздили разом.
Ми все життя прожили в Ірпені, а в 2020 році ми купили свій маленький будиночок і переїхали в с. Микуличі, неподалік міста Ірпінь.
Валерій дуже любив машини, швидкість і багато років пропрацював на СТО, ремонтуючи автомобілі. Робота йому подобалася, але, отримавши травму, був змушений змінити діяльність, і в 2019 році перейшов працювати на газову станцію.
У мого чоловіка були “”золоті руки””, постійно щось майстрував. Коли ми побудували гараж, він просто там жив — створював картини, годинники, узагалі людиною був творчою.
Коли розпочався повномасштабний наступ росіян, ми були не в Ірпені, але він, працюючи оператором газової станції, вирішив повернутися в місто і стати до роботи. Коли всі звідти їхали — він повертався.
Останнє наше спілкування було 18 березня телефоном. Йому було дуже важко емоційно, не було ліків, їжі, опалення, страшенно боліли ноги, колишня травма давала про себе знати.
Достеменно невідомо про обставини його загибелі, мені сказали, що він потрапив у катівню, де росіяни тримали й катували людей. Так раптово обірвалося його життя…
Дуже важко дивитися, як син засинає з фотографією батька…»”