Дружина Вячеслава, Желяскова Тетяна Миколаївна, розповідає: «Вячеслав народився у місті Кілія на Одещині, згодом сім’я переїхала у шахтарське містечко Жовтневе (зараз Благодатне) біля Нововолинська Волинської області, де і пройшло його дитинство. Навчався в Жовтневій ЗОШ №10 міста Нововолинська. В старших класах навчався на підготовчих курсах у Львівській політехніці, але після завершення школи поїхав до Києва, де успішно склав вступні іспити на денну форму навчання до Київського політехнічного інституту на зварювальний факультет. Навчався успішно, був старостою групи, вже з другого курсу почав поєднувати навчання з роботою, самостійно себе забезпечуючи. Після отримання диплому бакалавра продовжив навчання вже на програмі спеціаліста, і паралельно на кафедрі військової підготовки проходив програму підготовки офіцерів запасу (молодших лейтенантів). Проте зайнятість на роботі завадила прийти на захист диплому, що призвело до скасування наказу присудження звання молодшого лейтенанта запасу. Але за 20 років знову повернувся до своєї alma mater – КПІ ім. Ігоря Сікорського вступивши в магістратуру Навчально-наукового механіко-машинобудівного інституту на освітньо-наукову програму «Прикладна механіка». Після двох років навчання отримав диплом магістра з відзнакою, і був рекомендований кафедрою до вступу в аспірантуру.

Ми навчалися в одному університеті, але познайомилися працюючи разом у магазині мобільного зв’язку у 2002 році. Почали спілкуватися, а потім він мене просто в себе закохав – в якусь мить я зрозуміла, що без нього не уявляю свого життя, що це саме та людина, з якою я хочу створити сім’ю. Він був чесним, відданим, працьовитим, сильним, красивим, турботливим. Через пів року після знайомства почали жити разом, а за рік від початку стосунків одружилися. Ми все робили разом: готували, прибирали, відпочивали, виховували дітей, подорожували. Хоча останні роки (коли я перейшла на керівну посаду), прибирання та готування взяв на себе чоловік – бо бачив, як я втомлююся після роботи і проявляв турботу. Він був ідеальним чоловіком та батьком. Навіть коли з коліжанками обговорювали різні сімейні побутові ситуації, і я розповідала про Славіка, мені часто казали «таких не буває», а в мене був.

Більшістю моїх успіхів я завдячую саме моєму коханому, адже він підтримував всі мої починання. Без нього я б не стала ані кандидатом наук, ані доцентом, ані проректором.

У вільний час Славік любив дивитися фільми, переважно екшн, детективи або на історичну тематику, одні з його улюблених були: «Гладіатор», «Володар перснів», серія фільмів Марвел. Багато читав. В юності прочитав майже всі книжки Стівена Кінга, а одні з останніх прочитаних книжок були твори Джорджа Орвелла.

Також завжди підтримував себе у хорошій спортивній формі. Регулярно відвідував спортзал та привчив до цього сина. Мене та доньку також наполегливо залучав до занять спортом.

Славчик був дуже талановитим, за що б він не брався, все робив на відмінно. Працював у сфері мобільного зв’язку, потім займався супутниковим зв’язком.  Останні роки  працював у компанії, яка реалізує спеціалізовану техніку для садівництва, гольф-полів та комунальних служб. Перед початком повномасштабного вторгнення росіян в Україну, мав хобі – майстрував реквізит для фотосесій новонароджених, створював унікальні вироби.

Восени 2024 року добровільно пішов служити до військової частини 10 мобільного прикордонного загону ДПСУ. Присягу давав у 21-у річницю нашого весілля, я навіть жартома ревнувала, що у нашу річницю «дав іншій

обіцянку». Але насправді ми ніколи одне одного не ревнували, бо мали повну довіру.

Мій чоловік був завжди найкращий у всьому, за що брався, тому заслужено отримав подяку від ДПСУ за вагомий внесок у справу охорони держкордону.

Останнє наше спілкування було відеозв’язком напередодні його загибелі. Спілкувалися втрьох: чоловік, син і я. Звичайна буденна розмова. Вони з сином жартували (сину тоді було 18 років). 

У той вечір, Славік казав, що ніч має видатися тихою, а зранку вже ротація. 

Та їх підняли вночі о третій годині і відправили на позицію. На телефоні навіть збереглися фотографії, зроблені за 5 хвилин до загибелі Слави (судячи з медичного заключення). На їхню позицію прилетів дрон, і чоловік ще встиг вистрілити в нього, захищаючи техніку, але дрон таки зачепив їхню бойову машину, і Слава був уражений уламком в шию. Лише одна рана, але глибока і смертельна…» 

Желясков Вячеслав Петрович отримав звання «Почесний громадянин міста Ірпінь», звання «Почесний громадянин міста Нововлинськ».
Наказом Адміністрації ДПСУ нагороджений нагрудним знаком “За мужність в охороні державного кордону”,
Указом президента України нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня

Всі звання та нагороди Вячеслав Желясков отримав посмертно.